Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

а тоді вже братися до нашого розслідування. Хлопчину, однак, моя пропозиція анітрохи не влаштовувала.

— Тобі добре! — вередував він. — Ти можеш перелетіти цей травник хоч вітерцем, хоч хмаринкою! А я й півдороги не подолаю, як мене схоплять. Ні, коли я вже тут, мені треба пробратися якнайдалі.

— Але ж ти — хлопець-бакалійник. Що ти скажеш, коли тебе помітять?

Хлопчина неприємно посміхнувся:

— Не хвилюйся. Я недовго залишатимуся бакалійником.

— Ну, для мене будь-що небезпечно проходити кухнею, — зауважив я. — Мені й так пощастило. Зазвичай Фекварл чує мене за милю. Ні, краще вже я знайду інший спосіб потрапити всередину.

— Мені це не до вподоби, — заперечив хлопець. — Як нам тоді зустрітися?

— Я знайду тебе. Просто подбай, щоб тебе за цей час не спіймали.

Він стенув плечима. Якщо хлопець і був переляканий до краю, то майстерно це приховував. Я подав йому останні кошики з яйцями сивки й подивився, як він шкандибає до будинку. Потім зачинив дверцята фургона, жбурнув ключі на водійське сидіння й замислився. Свою власну ідею — покинути фургон у лісі — я швидко облишив: там він приверне більше уваги, ніж тут, на стоянці. Врешті-решт, тут нікого не турбує, скажімо, фургон квіткарки.

В цьому будинку було забагато вікон і за кожним з них міг причаїтися спостерігач. Я рушив до дверей, ніби збираючись зайти всередину, й дорогою перевіряв сусідні рівні. Вдалині під деревами — під внутрішнім захисним куполом — промайнув патруль гулів. Вони нічого не помітили. Це чудово. Та й сам будинок ніби чистий.

Я ступив на поріг, ховаючись від чужих очей, і перемінив подобу. Пан Скволз перетворився на ящірку, що впала на землю, вискочила надвір і полізла найближчою стіною на другий поверх. Моя світло—бура шкірка була майже непомітною на тлі каменів. Дрібненькі ворсинки на лапках пречудово чіплялися до стіни. Круглі очі оглядали довколишній простір з усіх боків. Як на мене, то був найкращий вибір подоби. Отож я спритно дерся вгору, міркуючи, що робитиме мій хазяїн з його набагато обтяжливішим маскуванням.

37

Поставивши кошика з яйцями на вільний стіл, Натаніель оглянув кухню в пошуках своєї можливої жертви. Люду довкола юрмилося стільки, що він спочатку ніяк не міг знайти хлопчину в синій уніформі і злякався, що той уже пішов. Аж раптом побачив його за спиною в гладкої старої кондитерки. Він розкладав маленькі канапки на срібному двоярусному тарелі.

Судячи з усього, хлопчина збирався нести цей таріль кудись усередину будинку. Натаніель вирішив приєднатися до нього.

Він прокрався кухнею, вдаючи, ніби викладає харчі з кошиків та ящиків, і чекав на сприятливу мить. А хлопець мляво — аж до болю! — розкладав на тарелі канапки з вершковим сиром та креветками.

Раптом хтось важко ляснув Натаніеля по плечу. Він озирнувся.

Над ним височів шеф-кухар, розчервонілий і спітнілий. Він зирив на хлопця чорними блискучими очима. Товста його рука стискала різницький сікач: саме ним — незагостреним боком — кухар і стукнув Натаніеля по плечу.

— Ну, — спокійно поцікавився кухар, — і що ти робиш у мене на кухні?

Ніщо в цій людині — на жодному з доступних Натаніелеві рівнів — не наводило на думку про її нелюдську сутність. І всетаки, пам’ятаючи Бартімеусові застереження, хлопець вирішив не ризикувати.

— Просто збираю батькові кошики, — чемно відповів він. — У нас їх не дуже багато. Якщо я вам завадив, то пробачте.

Кухар показав сікачем на двері.

— Іди собі.

— Так. сер. Уже йду.

Натаніель вийшов у коридор, притулився до стіни біля дверей і заходився чекати. Коли з кухні хтось виходив, хлопець умить нахилявся і вдавав, ніби зашнуровує черевик. Він хвилювався, боявся, що кухар з’явиться знов, і водночас його проймало дивовижне завзяття. Побачивши біля брами того самого найманця, Натаніель злякався, та страх скоро пропав і змінився відчуттям, якого хлопцеві нечасто доводилося зазнавати: азартом дії. Будь-що він більше не сидітиме безпорадний, не дозволятиме ворогам чинити що заманеться! Тепер він сам володіє ситуацією. Він вийшов на полювання. Він наступає!

Долинули легенькі кроки. З арки вийшов хлопчина-служник, що ніс на голові таріль з канапками. Підтримуючи таріль однією рукою, він повернув праворуч. Натаніель наблизився до служника.

— Привіт! — нарочито дружньо промовив він і оглянув хлопчину з ніг до голови. Чудово! Розмір саме той, що треба.

Природно, що служник теж звернув на нього увагу.

— Е-е... ти чогось хотів?

— Так. Де тут у вас убиральня? Бо ми довго їхали і... ну, ти розумієш.

Хлопчина зупинився біля підніжжя широких сходів і показав на бічний коридор.

— Отам.

— Може, проведеш мене? Я боюся помилитися дверима...

— Друже, я й так запізнююся.

— Ну, будь ласка!

Невдоволено зітхнувши, хлопчина обернувся й повів Натаніеля потрібним коридором. Він ішов так швидко, що таріль почав небезпечно сповзати в нього з голови. Служник зупинився, поправив таріль і рушив далі. Натаніель сповільнив хід, щоб дістати з верхнього кошика вкрадену на кухні важку качалку. Хлопчина спинився біля четвертих дверей.

— Тобі сюди.

— Ти певен, що сюди? Я не хочу лізти, куди не треба.

— Кажу тобі — сюди! Ось подивися!

Хлопчина копнув двері ногою. Двері відчинилися. Натаніель уперіщив хлопця качалкою. Служник і таріль гепнули на підлогу вбиральні з гуркотом, що нагадував рушничний постріл. Канапки з сиром та креветками посипалися з тареля градом. Натаніель хутенько майнув усередину й зачинив двері.

Служник лежав непритомний, тож Натаніель легко здер з нього уніформу. Позбирати розсипані канапки було важче: вони порозліталися по всіх кутках і тріщинах. Вершковий сир був м’який, і Натаніель просто мастив його назад на хліб, а от частину креветок урятувати так і не вдалося.

Упорядкувавши, наскільки це було можливо, таріль, Натаніель розірвав свою сорочку на смужки, скрутив хлопчину й