Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Не дури сам себе, — похмуро відповів я. — Сили бувають різні...

Мені пригадалася дівчина зі Спротиву та її приятелі.

Від подальших запитань мене врятувала дорога: вона рвучко повернула й виринула з-під дерев. Перед нами постав Гедлгем-Голл.

Хлопцеві перехопило подих. Проте на мене ця садиба не справила помітного враження. Після того, як ти брав участь у спорудженні кількох найвеличніших будівель світу, й до того ж давав їхнім будівничим корисні поради[100], тебе вже не дивуватиме поганенький вікторіанський особняк, стилізований «під готику». Вам, звичайно, відомі такі споруди: безліч усіляких візерунків, оздоб та башточок[101]. Будівлю оточував широкий травник: ним спокійно гуляли павичі й кенгуру[102].

Серед травника стояли два смугасті шатра, а терасою вже снували слуги, що розносили таці з пляшками й келихами. Перед будинком височів міцний давній тис, під його розлогим гіллям починалося роздоріжжя. Ліва стежка примхливо вигиналася перед фасадом, а права скромно повертала за будинок. Туди, як нам було наказано, ми й поїхали.

Мій хазяїн жадібно озирав усю цю спокусливу картину.

— Забудь про свої зворушливі мрії, — сказав я. — Щоб дочекатись їхнього здійснення, треба спочатку пережити нинішній день. Отже, ми в садибі. Тепер нам треба сформулювати наш план. Що ми збираємося робити?

Хлопчисько вмить зосередився.

— Виходячи з того, що сказав нам Лавлейс, — почав він, — припустімо, що він має намір завдати якогось удару міністрам. Якого саме — ми не знаємо. Це станеться, щойно гості прибудуть, поки вони ще неуважні й нічого не підозрюють. Для Лавлейсового задуму — якого-не-якого — украй потрібен Амулет.

— Так, згоден, — я затарабанив пальцями по керму. —А як щодо нашого задуму?

— У нас є дві мети: знайти Амулет і з’ясувати, що за пастку готує Лавлейс. Амулет, напевно, він триматиме при собі, щоб за будь-яких подій убезпечити себе. Нам корисно дізнатися, де Амулет, але відбирати його в Лавлейса — аж поки не з’їдуться всі гості — не варто. Треба показати міністрам, хто він такий. Довести, що він — зрадник. А якщо ми водночас викриємо підготовлену ним пастку, то буде ще краще. Ми дістанемо всі потрібні докази.

— Як тебе послухати, то це все дуже просто... — Я подумав про Фекварла, Джабора та інших рабів, що їх Лавлейс напевно тримає напоготові, й зітхнув. — Гаразд. Насамперед нам треба позбутись фургона й цього вбрання.

Стежка раптом закінчилася круглим, посиланим гравієм майданчиком позаду будинку. Тут уже стояв фургон квіткарки. Поряд видніли прочинені білі двері; перед ними на ґанку стояв довготелесий чолов’яга в темній лівреї. Він порухом звелів нам під’їхати ближче й зупинитися.

— Добре, — мовив хлопець. — Розвантажуймо фургон і користаймося першою-ліпшою нагодою. Чекай моїх наказів.

— А що ж я увесь цей час роблю?

Я ледве не в’їхав у живопліт, та врешті дивом спромігся зупинити фургон. Довготелесий лакей підійшов до нас.

— Пан Скволз?

— Так, начальнику. А це... мій син.

— Ви спізнюєтесь. Кухареві потрібні ваші харчі. Будь ласка, негайно занесіть їх на кухню.

—Так. начальнику.

Мою сутність пронизало неприємне відчуття, й кілька волосків на лисині стали дибки. Кухар... Ні, це неможливо! Він, звичайно, десь в іншому місці. Я відчинив дверцята фургона:

— Ану. синку, ворушися, бо зараз дістанеш прочуханки!

З похмурою зловтіхою я навантажив хлопця сирійськими оливками та гігантськими слимаками і спрямував його на кухню. Він пішов, хитаючись під своїм тягарем, наче Сімпкін у Пінновій крамниці[103]. Сам я вибрав невеличку коробку жайворонячих язичків і рушив за хлопцем у двері, до прохолодного вибіленого коридору. Безліч слуг різноманітної подоби, статі та розміру гасали довкола, мов перелякані зайці, виконуючи сотні наказів. Звідусюди лунали гамір та ґвалт. Пахтіло свіжим хлібом і смаженим м’ясом: ці пахощі линули з широкої арки, яка вела на кухню.

Я зазирнув туди. Кілька дюжин кухарчат у білих халатах щось різали, терли, приправляли, промивали. Щось смажилося на рожні. Купи овочів громадились по столах, готові до випічки булочки начинялися зацукрованими фруктами. Робота кипіла. Диригував цим усім гладкий шеф-кухар, що саме горлав на хлопчину в синій уніформі. Рукави в кухаря були засукані, а одна рука щільно перебинтована.

На мить я зазирнув на сьомий рівень — і відразу майнув назад. Поза всяким сумнівом, ці щупальця були мені аж надто знайомі.

Мій хазяїн увійшов до кухні, мало не вивалив жужмом свій вантаж на перший-ліпший стіл і зібрався вже йти, так нічого й не довідавшись. Коли він ступив за двері, я сунув йому коробку з жайворонячими язичками.

— Занеси й це, — прошепотів я. — Я не можу туди увійти.

— Чому?

— Роби, що кажу!

Йому вистачило глузду послухатись, 1 до того ж швидко, бо в коридорі знову виріс лакей у темній лівреї й заходився пильно стежити за нами. Отож ми рушили назад до автомобіля. по нову порцію вантажу.

— Тутешній шеф-кухар. — шепотів я, дістаючи з фургона ящик із вепровим паштетом, — це джин Фекварл. Не питай мене, чому він так полюбляє цю подобу, — я й гадки не маю. Просто мені не можна потикатись на кухню. Він умить упізнає мене.

Хлопчисько примружив очі:

— Звідки мені знати, що ти не брешеш?

— Просто повір мені цього разу, й квит. Може, візьмеш іще один пакунок страусового м’яса? Ой, здається, не візьмеш... — я допоміг йому піднятися. — Я розвантажу фургон, а ти позаносиш це все на кухню. А тим часом поміркуймо, як нам бути.

Хлопець кілька разів збігав туди й назад, і за цей час ми хутко склали план наших дій. Та перше ніж дійти згоди, ми добряче погиркались. Він хотів, щоб ми вдвох прослизнули через кухню й вирушили оглядати будинок, та мені аж ніяк не хотілося проходити повз Фекварла. Я пропонував розвантажити фургон, покинути його десь у лісі і потай пробратися назад,