Андрій Руккас - На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

1919 року селяни проголошували десятки таких «республік»[8](Чигиринська, Холодноярська, Мліївська, Пашківська, Глухівська, Гуляйпільська тощо). Окремі з них підтримували УНР (Врадіївська, Холодноярська), проте більше було тих, які не визнавали ні УНР, ні більшовиків, ні білогвардійців. Перебуваючи в запіллі, квазідержавні «республіки» дезорганізовували місцеву владу, перешкоджали залізничному руху, роззброювали військові підрозділи. Уенерівські отамани мусили воювати з «республіками». Отаман А. Волинець роззброїв і ліквідував агресивно налаштовану щодо УНР Летичівську «республіку», а отаман Я. Орел-Гальчевський — Пашківську.

Широко відомими стали Висунська та Баштанська «республіки», які вели кількамісячну боротьбу з денікінцями восени 1919 р. Ю. Котляр вважає, що в цих «республіках» склався симбіоз «селянської вольниці» й партійної дисципліни. За його ж визначенням, селянські загони, побудовані за принципом «селянської вольниці», «найчастіше мали місцевий характер і були спрямовані проти будь-якої наявної влади, чи то більшовицької, чи то денікінської».

Денікінський режим був гіршим для селянства, ніж комуністичний. Аграрна політика А. Денікіна передбачала відновлення приватної власності. Неконкретність соціально-економічних гасел, відкладання проведення земельної реформи до завершення громадянської війни селянство розцінювало як цілковиту реставрацію поміщицької земельної власності часів царизму. Чергова спроба поміщиків відшкодувати збитки за допомогою карних загонів, брутальна поведінка військових частин, які мародерствували, вбивали, вчиняли єврейські погроми, а також шовіністична національна політика денікінців швидко призвели до розгортання нової хвилі ще більш політично й організаційно строкатого повстанського руху. З огляду на масові репресії, як денікінці розпочали проти тих, хто Служив комуністичній владі, колишні червоноармійці та радянські функціонери часто просто не мали іншого виходу, крім як іти в повстанці.

На Лівобережжі повстанський рух проти білих розгорнувся вже влітку. Тут особливо відчувалася більшовицька активність. Основою повстансько-партизанських загонів часто ставали загони Червоної армії, які залишилися на окупованій території. Окрім того, червоноармійські підрозділи перетинали фронт і вдавалися до партизанських форм боротьби. На Лівобережжі переважали червоні повстанці, хоча були й уенерівські формування (загони Каліберди, Чарноти, Біленького та ін.). При цьому визначення повстанців як «червоних» могло означати тільки те, що вони виступали під радянськими гаслами: навіть у створюваних більшовиками загонах часто панували антибільшовицькі настрої. Загалом політичні вподобання повстанців були дуже строкатими. Найбільшого розмаху діяльність заколотників Лівобережжя восени 1919 р. набула на Полтавщині та Харківщині. Захоплення 17 жовтня повстанською дивізією Бібіка разом із місцевими червоними загонами та Групою повстанців Лівобережної України Полтави засвідчило неспроможність денікінської влади знищити повстанський рух.

Правобережжя залишалося восени 1919 р. одним із найбільш потужних осередків повстанського руху, де переважали самостійницькі настрої. У районі Канева, Василькова, Рокитного, Білої Церкви діяв отаман Зелений; на Звенигородщині перебували уенерівські загони М. Палія, Калюжного, П. Сокола, С. Гризла та червоний партизанський загін Туза. У Чигиринському повіті влаштувався отаман С. Коцур, який продовжував дотримуватися радянської орієнтації.

У середині листопада в Чигиринському повіті був сформований полк гайдамаків Холодного Яру на чолі з В. Чучупакою та утворений місцевий повстанський комітет, який мав координувати діяльність загонів С. Коцура та В. Чучупаки. Окрім того, на Київщині діяли загони боротьбиста Петренка, червоний загін Афанасьєва, петлюрівські (уенерівські) загони Коваленка, Рябоконя, П’ятенка та ін. У грудні до повстанців Холодного Яру прибув відділ отамана А. Гулого-Гуленка, який за призначенням С. Петлюри мав очолити повстанців Херсонщини, Катеринославщини та Уманського, Чигиринського, Черкаського й Звенигородського повітів Київщини. Незабаром загони С. Коцура й В. Чучупаки захопили Чигирин. Проте це була остання спільна акція двох отаманів. Політичні суперечності, в основі яких лежало різне ставлення до уряду УНР, поступово зростали. Конфлікт щодо призначення коменданта Чигирина та розстріл кількох бійців із загону С. Коцура, які були звинувачені в бандитизмі, остаточно зіпсував взаємини між отаманами.

На відміну від Київщини, на Поділлі повстанський рух не був таким масовим. У районі Гайсина — Брацлава утворився загін А. Волинця, на Вінниччині діяли уенерівські загони Шепеля, Карого-Яворського, Залізняка та ін. У грудні 1919 р. у районі Брацлава — Немирова облаштувалися загони колишнього старшини Армії УНР І. Семесенка, який тепер закликав населення боротися за «Українську Радянську Соціалістичну Республіку». На Волині, мешканці якої практично не відчули на собі денікінської влади, діяли лише окремі загони.

Особливо масовим, а також політично й національно різнобарвним був повстанський рух на Півдні України. Між загонами з різною політичною орієнтацією траплялися як збройні сутички, так і координація дій проти спільного ворога. Об’єднання зусиль мало ідейне підґрунтя: боротьба за радянську владу як владу робітників та селян не заперечувала боротьби за національне визволення. На чолі повстанських загонів стояли боротьбисти, борьбисти, більшовики, анархісти, петлюрівці. Зокрема, на Катеринославщині діяли більшовицькі загони під керівництвом Г. Колосова, повстанський загін Нікітіна (Павлоградський та Новомосковський повіти), уенерівські загони Т. Гладченка (Катеринославський повіт), М. Мелашка та Руденка (Новомосковський повіт).

Проте діяльність названих загонів стала малопомітною на тлі повстансько-партизанських операцій Революційної повстанської армії України (махновців), яка відіграла вирішальну роль у розгромі денікінців. Знищення денікінського тилу у вересні — листопаді 1919 р. стало апогеєм махновського руху. Під час рейду були розгромлені сили денікінців у Криворізько-Нікопольському регіоні; махновці контролювали Таврію, шість тижнів утримували Катеринослав і створили загрозу для ставки А. Денікіна в Таганрозі. Перемоги махновської армії сповільнили наступ білих на Москву й змусили їх відтягнути значні сили для боротьби з повстанцями.

Загальноселянський характер махновщини та її масштабність дають вагомі підстави говорити про унікальність та феноменальність цього явища, виокремлювати його із загальної маси різнобарвного повстанства, визначати як найбільш розвинену в соціальному й політичному плані течію повстанського руху. Махновське повстанство потребує окремого детального розгляду. У цьому ж контексті важливо наголосити на ключовому чиннику масової селянської підтримки Н. Махна і його прихильників — антидержавності програми махновців. В основі «вільного радянського ладу» була ідея самоврядування. Ради мали бути представницькими органами влади трудящих, а не підконтрольними політичним партіям структурами. Земельне питання селяни-виробники мали вирішувати самостійно. Між містом і селом мав бути налагоджений взаємовигідний обмін. Така програма «безвладного трудового співжиття» знаходила значну підтримку селянства, оскільки найбільшою мірою відповідала його прагненням.

Ґрунтовне узагальнювальне дослідження з історії антиденікінського повстанства здійснив М. Ковальчук. За його підрахунками, загальна кількість антиденікінських повстанців в Україні восени — взимку 1919 р. становила понад 50 000 осіб. Саме дезорганізація повстанцями білогвардійського тилу стала причиною катастрофи Збройних сил Півдня Росії. Наслідками повстанської діяльності не змогла скористатися вже розгромлена на той час Армія УНР. Це зробила Червона армія.

Порівняння денікінського режиму з радянською владою зумовило повернення селян до останньої, яка була «хоч і погана, та все ж своя, селянська». Є чимало мемуарних свідчень, що Червону армію зустрічали