Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

я вам! Сестроньки, вам говорю! Відвернувся Пан Біг лицем могутнім і мовив: «Не обтяжу ними небес!» Бачу, як зачинив Пан Біг двері свої, як води ринули загороджуючі, бачу, як морок і смерть віковічна впали на всі покоління. Але що це? Браття! Так, братове! Що я бачу? Що я, о грішник, бачу? Я бачу воскресіння й світло, бачу Ісуса смиренного, що каже: «Мене вбили, аби ви воскресли; я прийняв смерть, аби ті, хто бачить і вірить, жили вічно». Браття, о браття! Я бачу годину останнього суду, чую сурми золоті, що сурмлять славу з небес, я чую, як повстають із мертвих ті, хто зберіг пам’ять про Агнця й пролиту кров Його!

Посеред тих голосів та піднесених рук Бен сидів захоплений і заглиблений, і тільки очі його сяяли волошково. Поруч випростана сиділа Ділсі й тихо та суворо плакала, переживаючи Преображення згадуваного Агнця його власною пролитою кров’ю.

І коли вже усі вони йшли крізь яскравий полудень, усе вище піщаним путівцем, і решта парафіян, розходячись по своїх домівках, безжурно перегукувалися з гурту в гурт, Ділсі все так само плакала мовчки, мов і не чула довколишніх балачок.

— Оце так проповідник, чоловіче! Спочатку таке миршаве, а як заговорив… ну й ну!

— Хто-хто, а він бачив і силу, й славу Божу.

— Ще б він не бачив! Та очі в очі!

Ділсі плакала зовсім тихо, і обличчя їй не сіпалося, тільки сльози котилися звивистими річищами зморщок, а вона йшла собі з піднесеною головою і навіть не утирала тих сліз.

— Мо’, годі вже, меммі? — зробила їй зауваження Фроні. — Всі ж люди на вас дивляться. Ось зараз і білих минатимем.

— А я бачила і перших, і останніх, — сказала Ділсі. — Не зважайте на мене.

— Перших і останніх — кого? — перепитала Фроні.

— Та байдуже, — мовила Ділсі. — Бачила я початок, а це вже бачу й кінець.

Одначе коли входили в місто, вона стала, підняла сукню і втерла очі подолком верхньої спідниці. Потім гурт рушив далі. Бен клишав поруч Ділсі, а Ластер із парасолькою в руці витинав якісь па попереду, хвацько збивши набакир свого такого лискучого на сонці брилика; Бен дивився на нього, як великий і дурний пес споглядав би витівки маленького розумненького цуцика. Та ось дійшли до рідних воріт, зайшли на подвір’я. І враз Бен запхинькав знову, і всі вони якусь хвильку стояли й видивлялися туди, куди вела алея — на облуплений квадрат фасаду з протрухлявілими колонами.

— Що там у них сьогодні? — запитала Фроні. — Щось сталося!

— А нічого не сталося, — відповіла Ділсі. — Ти дбай про свої справи, а білі хай своїми займаються.

— Ще б не сталось! — не вірила Фроні. — Чула, як він розбушувався сьогодні вранці. Але, звісно, то не моя справа.

— А я знаю, що там, — похвалився Ластер.

— Забагато знаєш! Гляди, щоб не зашкодило тобі, — застерегла Ділсі. — Чув, що Фроні сказала? Не твій це клопіт. Веди краще Бенджі на задвірки та забавляй його, щоб тихо було, а я тим часом подам обід.

— А я знаю, де міс Квентіна, — не вгамовувався Ластер.

— Знаєш? То тримай язика за зубами! — сказала Ділсі. — Як потрібна буде Квентіні твоя порада, я скажу тобі. Хутко йдіть на задвірок та погуляйте там.

— От ніби ви самі не знаєте, як він розвиється, коли на лузі почнуть м’ячики ганяти, — сказав Ластер.

— Поки вони там щось почнуть, тут Ті-Пі вже прийде й покатає його. Стривай-но! Дай сюди того новенького брилика.

Віддав Ластер їй брилика, й вони з Беном подалися через задвірки. Бен усе ще пхинькав, тільки неголосно. Ділсі й Фроні зайшли до хатини. Трохи перегодом Ділсі вийшла на ґанок — знову в тій своїй вибляклій ситцевій сукні — й подалася до кухні. Вогонь у плиті давно згас. У всьому будинку ні звуку. Ділсі надягла фартуха й пішла нагору. Все так само ні звуку хоч би й звідки. У Квентініній кімнаті все так і лишилось, як було зранку. Ділсі увійшла, підняла сорочку з підлоги, запхнула панчоху в шухляду й закрила її. Двері до спальні місіс Компсон зачинені. Ділсі постояла хвилину під дверми, подослухалась. Тоді відчинила двері й увійшла — в густий сморід камфори. Гардини опущені, кімната в сутіні, й ліжко теж, і, виснувавши, що місіс Компсон спить, Ділсі ступила за поріг і хотіла вже й зачинити двері, коли це господиня озвалася.

— Ну? — спитала вона. — Що там?

— Це я, — сказала Ділсі. — Вам щось треба?

Місіс Компсон не відповіла. А за мить сама запитала, не повертаючи голови:

— Де Джейсон?

— Він ще не повернувся, — сказала Ділсі. — То вам нічого не треба?

Місіс Компсон промовчала. Подібно до багатьох черствих, слабких людей, вона, зіткнувшись з уже беззаперечною бідою, несподівано віднайшла в собі якусь твердість, навіть силу. Наразі їй правила за опору непохитна певність у фатальному значенні того, що виявилося вранці.

— Ну? — обізвалася вона нарешті. — Ти вже знайшла?

— Знайшла що? Ви про що питаєте?

— Записку. Хоча б на те, щоб лишити по собі записку, їй мало вистачити поваги до нас. Навіть Квентін, і той лишив по собі записку.

— Та що ви таке говорите? — сказала Ділсі. — Та все з нею гаразд, невже ви не знаєте? Ось побачите: ще й не повечоріє, як вона увійде просто в оці двері.

— Дурниці, — мовила місіс Компсон. — Це вже в крові у неї. Який дядечко, така й небога. А чи яка мати… Вже й не знаю, який, із ким зв’язок гірший. Та хіба не все одно?

— І для чого ви отаке говорите? — сказала Ділсі. — Навіщо їй скоювати щось аж таке?

— Не знаю. А Квентін, навіщо він те скоїв? Поясни, заради всього святого, навіщо? Не може ж бути, щоб із єдиною метою — дозолити мені, завдати болю. Хоч би хто був Бог, а він не попустив би, щоб так знущалися зі шляхетної дами. А я ж таки шляхетна. Хоча, як глянеш на моїх дітей, то й не подумаєш.

— Ви просто почекайте та й побачите, — запевняла Ділсі. — До ночі так і прибіжить, і в ліжечко своє шусть.

На те місіс Компсон нічого не сказала. На лобі в неї лежала просякнута камфорою хустина. Чорний халат лежав у ногах, кинутий упоперек ліжка. Ділсі стояла, тримаючись за ручку дверей.

— Ну, — мовила місіс Компсон, — то чого ти чекаєш? Скухториш який обідчик для Джейсона та Бенджаміна — чи й ні?

— Джейсон не повернувся ще, — відповіла Ділсі. — А я піду зараз і приготую щось. Ви