Стефані Маєр - Аптекар

Оглянувши передок джипа, вона мала зізнатись собі, що вражена. Сторонньому оку нічого не видавало, що вони побували навіть у найменшій автоаварії.

На сніданок вибирати не було з чого. Алекс побачила, що є тільки коробка того самого печива, яке вона їла у свій перший ранок на ранчо; Деніел і собі прихопив пакунок.

— Що будемо з харчами робити? — спитав.

Витерши чоло рукавом, поки краплі поту не спали їй в очі, Алекс мовила:

— Сьогодні увечері я потроху скуповуватимусь на кожній заправці. Протягнемо так кілька днів. Скажи, якщо хочеш чогось, — Алекс позіхнула, прошипівши, коли через цей рух шрам на обличчі розтягнувся.

— Аспірин є?

Вона втомлено кивнула.

— Чудова думка. Нам обом треба трохи поспати. Із собаками все буде гаразд, якщо дамо їм гуляти просто неба, адже так? Не хочу, щоб вони сиділи взаперті зранку до ночі.

Алекс знайшла кілька пігулок знеболювального, поки Деніел порозсував речі назад у джип, склавши їх збоку від розкладачки та звільнивши невелику пласку ділянку для них обох. Задоволена, що зробила все, що змогла, Алекс розгорнула свій спальний мішок і закотила верхній край, щоб вийшла подушка.

Ненормально нормальним здавалось їй те, що Деніел лежав поруч із нею, те, як він машинально і зручно обійняв її однією рукою за стан, уткнувшись обличчям їй у потилицю. Його коротка щетина дряпала їй шкіру, але вона не зважала.

Вона вже засинала, коли помітила, як він ворушиться за нею. Спочатку гадала, що він захропів, але здригання не припинялись ні на мить. Схопивши його пальці на своїй талії, відчула, що вони тремтять. Вона рвучко підвелася і розвернулась обличчям до нього. Він широко розплющив очі через те, що вона різко повернулась, і став підводитись, щоб сісти. Вона штовхнула його рукою в груди.

— Що таке? — прошепотів.

Вона поглянула на його обличчя. У тіні важко було щось розгледіти, але він був блідіший, ніж раніше. Вона мала очікувати на це. Тепер, коли вони буквально на мить відклали зброю, певна річ, що жорстока ніч, пережита напередодні, їх наздогнала. Мабуть, це не був справжній шок, а лише звичайний напад паніки.

— Нічого, хіба щось негаразд із тобою, — вона торкнулась долонею його чола. Липке. — Тобі зле?

— Ні, все добре.

— Ти тремтиш.

Він захитав головою і глибоко вдихнув.

— Пробач, я просто думав про те, …як близько вона була.

— Більше не думай. Усе вже. Ти в безпеці.

— Знаю, знаю.

— Я не дозволю, щоб із тобою щось трапилось.

Він коротко гигикнув, і вона розчула у цім смішку ту саму істерію, яка була в її сміхові учора вночі.

— Я знаю, — повторив він. — Зі мною все буде добре. А з тобою? Ти в безпеці? — він пригорнув її до грудей, обережно гладячи понівечений бік її обличчя пальцями й шепочучи їй у волосся:

— Отак просто я міг тебе втратити. Усе, що має для мене хоча б якийсь сенс, зникло. Я втратив домівку, роботу, моє життя… Я загубив себе. Я тримаюсь, ухопившись нігтями, і тримаюсь за тебе, Алекс. Якщо з тобою щось трапиться… Не знаю, що це значить для мене. Я не знаю, як житиму далі. Із рештою я упораюсь, але я не можу втратити тебе теж, не можу.

І знову його тіло затремтіло.

— Усе добре, — пробурмотіла вона невпевнено, простягнувши руку й поклавши пальці йому на губи. — Я з тобою.

Чи це слушні зараз слова? Вона не мала досвіду в тому, як втішати людей. Навіть коли її мати була на останніх стадіях хвороби, яка позбавила її життя, Джуді не хотіла, щоб її жаліли, а вона не хотіла обманювати. Якщо Джуліана казала щось штибу «Ти маєш сьогодні чудовий вигляд, мам», Джуді відповідала щось на кшталт «Не марнуй часу на нісенітниці, я все бачу у люстерко». А Джуді ніби й не розуміла, що, можливо, Джуліану теж треба втішати; зрештою, не Джуліана ж помирала.

Вона рано навчилася не сподіватись для себе жалю; і ніколи насправді не вміла виказувати його іншій людині. Вона вправніша в тому, як небагатослівно пояснити йому, що те, що він зараз відчуває, — природна реакція на нагальну смерть, але вона вже пояснювала йому таке й знає, що це ніяк не зарадило. Тому вона вирішила вдавати те, що бачила по телевізору, розмовляючи ласкаво, гладячи його по щоці.

— З нами все гаразд… усе минулось.

Вона сумнівалась, чи варто накривати його спальним мішком про всяк випадок, хоча вони вже знемагали від спеки й холодно йому не було. Утім, вона вже дійшла висновку, що він функціонував за вищої температури, ніж вона… І тілесно, і метафорично.

Він досі дихав утруднено. Вона, звільнивши з його обіймів голову, трішки підвелася, щоб краще розгледіти його обличчя. Він уже був не просто блідим. Його ласкаві очі були злякані, змучені, його щелепи напружились через те, що він намагався контролювати паніку, що охопила його. На його чолі пульсувала здійнята вена. Він дивився на неї, немов благаючи, щоб вона позбавила його болю.

Його вираз обличчя розпалював жах від спогадів, спогадів про його допит, тож вона імпульсивно обійняла його за шию, підіймаючи його з долівки джипа й пригортаючи до грудей, аби тільки заховати те обличчя. Вона відчула, як сама конвульсивно здригається, і аналітичний бік її розуму повідав їй, що вона травмована так само, як і він. А її неаналітичний бік не зважав на те, якою була на те причина. Її охопила хвиля паніки, і вона почувалась так, ніби не спроможна пригорнути його достатньо близько, щоб переконати саму себе, що він справді живий і зараз у безпеці. Немов вона може раптом, кліпнувши оком, знову опинитись у її темному наметі, сповненому криками Деніела в агонії. Чи навіть гірше — розплющивши очі, вона, опинившись у темному коридорі нагорі, знайде скривавлене тіло Деніела біля своїх ніг, а не найманого кілера. Її пульс стрімко скочив угору, і вона задихалась.

Деніел разом із нею перекотився так, щоб опинитись на її боці, вільно знявши її руки з його голови. На мить вона гадала, що він перебере на себе роль втішувача, у якій вона так яскраво провалилась, але потім їхні погляди зустрілись, і вона побачила відображення того ж самого виру страхів, що й у її голові. Страху втратити, страху мати, адже це уможливлює втрату. Тому, замість втіхи, глибина його страхів тільки примножила її страхи. Вона могла його втратити й не знала, як із цим жити.

Розділ 21

Їхні