Стефані Маєр - Аптекар

— Дякую.

Новенькі відвернули увагу Беверлі від неї. Вона пильно поглянула через голову Алекс, її очі звузились. Здоровані йшли по відділу акогольних напоїв. Алекс сподівалася, що вони заморочать Беверлі, намагаючись придбати алкоголь із підробленими посвідками особи. Хай що, аби тільки спогади про Алекс стерлися із жінчиної пам’яті.

Опустивши голову, Алекс попрямувала до автоматичних дверей. Більше одного свідка їй не потрібно.

Несподівано вона голосно стукнулась головою у груди третього хлопця. Найперше вона помітила сморід. Светр був просотаний віскі. Коли він схопив її за плечі, вона машинально підвела очі.

— Дивись під ноги, щасливцю.

— То був товстий білий хлопчина, не такий високий, як решта двоє. Вона спробувала обминути його. Він схопив її міцніше, другою рукою скинувши з голови каптур.

— Агов, то це ж дівчисько! — а потім голосніше до хлопців біля холодильників: — Гля, що я знайшов!

Алекс заговорила крижаним голосом. Вона була не в гуморі для дурниць.

— Забери руки від мене.

— Ану облиш дівку, бо покличу поліцію, — пронизливо закричала Беверлі. — У мене в руках телефон.

Алекс хотілося кричати. Тільки цього їй бракувало.

— Спокійно, стара шкапа, у нас тут купа справ.

Двоє інших, один чорний, один латиноамериканець, уже прийшли, щоб стати на захист друга. Алекс добула маленький шприц з-під паска. Це не допоможе їй триматись у тіні, але вона має збороти цього хлопчиська й зникнути, поки Беверлі не викликала копів.

— Я вже набрала 9 та першу одиницю, — застерегла їх Беверлі. — Краще забирайтеся звідси.

Алекс намагалася вивернутись із рук хлопця, але усміхнений ідіот обхопив її обіруч за плечі. Вона направила голку під кутом.

— Проблеми, хлопче?

— Ніііі, — простогнала Алекс сама до себе.

— Що? — вороже спитав білий хлоп, відпускаючи її і повертаючись обличчям до того, хто нагодився. Він швидко зробив крок уперед, тож їй довелося забиратись у нього з дороги.

Вона так багато часу провела з Деніелом, що навіть забула, який він високий. Він був на два з половиною сантиметри вищий чи однакового зросту з найвищим хлопцем у гурті, але мав ширші плечі й переконливіший вигляд. Принаймні він одягнув бейсболку, під якою сховав свої кучері, і трохи затінив обличчя. Коротка щетина була досить темною, щоб трохи замаскувати контури його обличчя. І то добре. Але недобре, що він запхнув «Глок» — не надто приховуючи — за пояс своїх джинсів.

— Ні, ні, жодних проблем, дядьку, — мовив чорний хлопець. Схопивши білого за плече, він відтягнув його на крок назад.

— Добре. То чому б вам не піти звідси, га?

Білий чоловік випнув рвучко груди вперед:

— Коли заберемо те, за чим прийшли.

Деніел якось по-новому заворушив щелепою. Алекс не могла вирішити, як саме, але раптом вираз його обличчя змінився з дружнього на протилежний. Він нахилився до нахаби.

— Негайно.

Його слова лунали не загрозливо, але абсолютно авторитарно.

— Ну ж бо, — наполягав чорний.

Він пропихнув білого повз Деніела, водночас тягнучи третього за рукав. Вони стрімко пройшли до вантажівки, штовхаючись трохи ліктями й продовжуючи сваритись. Вона стояла до Беверлі спиною, киваючи Деніелу, щоб теж відвернувся. Хлопці вскочили у вантажівку, і водій натиснув на газ, обминаючи джип під скавчання ґуми.

— Агов, дякую, друже, — запопадливо промовила до Деніела Беверлі. — Дуже вдячна за допомогу.

— Певна річ, — відповів він, чудно випроставши руку й показуючи Алекс, щоб виходила першою.

Алекс поспіхом попростувала до джипа. Вона відчувала, що Деніел близько за спиною, і сподівалась, що в нього стане розуму не піднімати голови й не озиратись.

— Гадки не маю, що могло б бути гіршим, — огидливо промовила Алекс, коли вони знову виїхали на дорогу. — Та жінка пам’ятатиме нас, скільки житиме на цім світі.

— Даруй.

— А тобі справді треба було заходити, наче ковбою, запхнувши пістолет за пояс?

— Та в нас же техаські номери, — виправдовувався він. — І що інше я мав робити? Той хлоп…

— Мав би довгий та некерований приступ блювоти. Він би став геть неповносправним і, мабуть, таким клопотом, що Беверлі абсолютно про мене забула б.

— Ой.

— Отож. Ой. Я здатна про себе подбати, Деніеле.

Він раптом знову напружив щелепу, як у крамниці на заправці.

— Я знаю, Алекс, але колись, можливо, прийде час, коли тобі справді знадобиться допомога. А коли таке трапиться, я не збираюся знову сидіти в машині й чекати. Тобі, мабуть, варто зараз це збагнути.

— Я скажу, коли потребуватиму прикриття.

— І я прикрию, — гаркнув він.

Вона облишила сварку й наразі не чулось нічого, окрім гудіння надмірно великого двигуна, що спалював свіжозалитий бензин. А потім він зітхнув.

— Я мав би знати, що ти на крок попереду, — мовив він.

Вона кивнула, приймаючи вибачення, що лунало в цих словах, хоча щодо його зізнання вона мала змішані почуття.

— Де ти навчився таке робити? — спитала вона, після чергового кількахвилинного затишшя.

— Що?

— Залякувати людей.

— Моя школа не є ексклюзивним приватним закладом. Часом діти просто хочуть, щоб хтось узяв усе під свій контроль. Так вони почуваються безпечніше.

Вона розсміялась.

— Тоді ті хлопці спатимуть сьогодні, як убиті.

Решта ночі була не такою напруженою. Деніел дрімав, обіпершись головою об віконце, ледь чутно хропучи до наступної заправки, кілометрів за тридцять на схід від Далласа. Сонний чоловічок у будці не приділив обличчю Алекс жодної уваги. Коли вони перебували якнайдалі від камер на заправці, вона, смикнувши за темне плече Деніела, помінялася з ним місцями. Він сказав, що вже давно не спить і готовий. Вона проспала, як тільки могла, до наступної зупинки, на півдні Шевепорта, де вони знову помінялись місцями.

Розвиднювалось. Алекс, пошукавши на модному GPS найближчий національний парк чи заповідник, виявила, що вони неподалік Національного лісового заказника Кізачі. Вона попрямувала до кінця парку, який був найближчим до траси І-49, потім збилась на манівці, допоки не знайшла ізольовану ділянку, вдосталь порослу, аби мати змогу безпечно сховати машину в тіні густо насаджених дерев. Вона здала назад, ставши між стовбурами двох дерев, а потім розвернулася так, щоб місця стало лише аби відчинити багажник. Коли вона зі скрипінням розчинила свої дверцята, вологе тепло знадвору швидко витіснило холодніше повітря в салоні машини.

Ейнштейн захоплено вибіг з авто, щоб випорожнитись. А Лолі довелося важче. Алекс мала перев’язати їй рану, коли собака зробив своє. Коли Алекс зробила справу, Деніел уже добув для них харчів і води. Деніелові справити потребу було найлегше, а Алекс довелося найважче. Вона вже ночувала в машині раніше і, хоча й не найулюбленіша це була справа, була