Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 43. Тім. Боляче!

Ще з часу приїзду до готелю, посмішка не сходила з мого обличчя. Наступного дня теж саме. Думав, може не варто на емоціях сідати за книгу, бо ще ненароком зведу Клінтона з Ліндою, але руки самі потягнулися до клавіатури, тож читачів тепер чекатиме сюрприз. Так-так, там головний герой нарешті усвідомить, що їх з колегою поєднують не лише ненависть і робота. А ще це приправлено романтичненькою ситуаційкою на святкуванні дня народження Меліси. Хто ж знав, що Лінда також іменинниця і що подарунки переплутаються між собою. А от сам вміст пакуночка якраз подарує море позитиву читачам. Вони таке ой як полюбляють.

Так… Тримайте мене міцно, бо зараз як понесе. На радощах і Клінтону з Ліндою не проти внести побільше романтичних сцен. Але як же його почуття до Меліси? Все не може минутися ось так просто. Чи нічого й не було? Можливо, Клінтон просто приревнував подругу, бо з тією було завжди весело. Адже вона й була тією єдиною, хто підтримав його і навіть “пожертвувала” заради цього власним весіллям.

Оце так сюжет… Оце так розвиток подій… Якраз все вже відгуляли й мають роз’їжджатися по домівках. Що ж вирішить Клінтон…

Закрив кришку ноутбука й сів, підперши кулаком голову. Дійсно, хотілося подарувати своєму герою такий же хепіенд, як у мене є з Айлін. Звісно, в нас лише все починається, але хто сказав, що це збирається закінчуватися на якійсь там похмурій ноті. 

Проте гадки не мав, як правильно все подати. Хоча знав чудовий спосіб, як нагуляти натхнення та придумати кілька ідейок. Завжди допомагало. Хоча то я брешу, бо міг лише гуляти пішки, а зараз хотілося взяти велосипед до рук. Але це додасть у книгу ще більше комічності, тож був цілком не проти потрястися по дорозі й пройтися м’яким місцем по твердому асфальту. 

– Привіт народ, чому такі похмурі? Все добре? – підскочив до Уляни з Максом, що просто сиділи за столиком. Ніяк не наважувався назвати подібне хоч якимось прийомом їжі, бо в обох тарілки були досі повними.

– Та не сказав би. Вже кілька днів ніяк не допишу розділ, – здавалося, руки Макса немов видруковують щось в повітрі. Напевне йому аж кортить повернутися до письма. 

– Розумію-розумію. Сам зараз застряг. Уль, а в тебе що?

– В мене? А що в мене? – дівчина так різко підвела голову, що навушники, які трималися буквально на волосинці, таки впали на землю. А їй і байдуже – сидить і далі сяє.

– Чому не їси?

– О, точно, – дівчина вже було потягнулася рукою до вилки, але знову зависла. На її обличчі вкотре розпливалася замріяна посмішка.

– Так, народ, потрібно це виправляти. Бачу їсти вам не так вже й хочеться, тому за двадцять хвилин зустрічаємося біля парковки. Ніяких відмов не приймаю, – кинув та й побіг собі, бо швидше б дозволив їм спасувати, ніж таки переконав приєднатися до мене. 

Сам йдучи до парковки думав, що там таки нікого не буде й вже хотів полегшено видихнути, коли помітив дві знайомі постаті. Світле волосся Улі прекрасно виділялося на тлі присмеркового неба. І треба ж було набудувати цих планів у гарному настрої… Тепер таки доведеться їхати, хоч мені це й було ні до чого. Очевидно, їм сподобалася ця ідея. Може навіть колись повторимо… Ох, знову щось планую, не маючи ані найменшого бажання потім кудись вирушати. 

– Готові? – промовив, сподіваючись, що може таки хто відмовиться, але отримав два ствердних кивка. – Ну що ж… Тоді поїхали.

Я першим сів на велосипед під набурмосений погляд охоронця. А що він хотів? То не мої проблеми, що велосипеди вкрали. Самі мали б додуматись почіпляти на них замки. Чи може він підозрює, що то я їх десь заникав? Розчарую… залишатися тут-бо не збираюся довше, ніж триватиме конкурс, а велосипеди не можна наче валізку перевозити. Принаймні точно не чув про таке.

Уляна з Максом наче чекали поки я поїду. Невже думали, що я знаю цей острів? Бо з усіх своїх поїздок єдине, що пам’ятаю – це зверхні погляди Валєри та величезний рюкзак, що повністю ховав за собою Айлін. Але наче їхали кудись, тож і нехай. Навіть з часом знайомі обриси скель побачив. А значить – за ними пляж і це десь інший край острова. І коли тільки встигли…

– Люди, дивіться, а то хіба не Валєркина машина?! – крикнув швидше до Макса, що ще десь на перших кілометрах порівнявся зі мною. Уля ж досі їхала позаду, дотримуючись правил дорожнього руху, хоч як її не переконували, що тут нікого не буде. І вона таки мала рацію…

– Та ніби вона. Під’їдемо до нього? – руда копиця Макса аж горіла під променями призахідного сонця. 

– Валєра? – ожила Уля й виїхала з нами в один ряд.

– Поїхали, – посміхнувся, бачачи реакцію дівчини. Тій явно не терпілося до свого…щось я не впевнений, хто там вони зараз одне одному. Бачив стільки разів разом і навіть не поцікавився… Що ж я за ворог такий?

Ми запедалили ще швидше, але я зі здивування мало не з’їхав з дороги прямісінько в кущі. Бо, повірте, було чого. Автівка була зовсім поруч, але там не просто був Кульбабка. З ним була й інша гарненька квіточка й вони явно обмінювалися пилком. Звісно, в порівняно пристойному сенсі. Все-таки, не знаю, як з поцілунками на людях у турків. 

Спинився, від шоку забувши про те, що я далеко не на триколісному чи чотириколісному транспортному засобі. Навіть не відчув падіння, як і болю. Швидше таки відчув, але десь у грудях, там де тріпотіло серце, якому нещодавно зізналися у взаємності. Але яка в біса взаємність, якщо вже наступного дня бачу свою обраницю та ще й з моїм ворогом! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍