Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

Дивлюся в блакитні очі, такі самі, як мої власні. Не могла зрозуміти ще в першу зустріч, кого я бачу у цих блакитних вогниках. Тепер знаю, напевно. Я дивлюсь у вічі мого батька. Того, що зробив все моє життя брехнею.

- Еніро, опусти пістолет, - до мене звертається Дейрус, - ти ж знаєш, що я можу його забрати в тебе миттєво. До того ж він не заряджений.

- Звідки тобі знати? – кидаю запитання, ніби сама знаю, що пістолет у моїй руці містить патрони.

- Батько ніколи не залишав зброю зарядженою. А ти навряд чи вмієш це робити, судячи з того, як його тримаєш.

Намагаюся не подавати виду, що мене зачіпає його обізнаність. Він упевнений, що в моїй руці зброя батька, отже, бачив її раніше.

- Я знаю, що ти думаєш. Хочеш запитати, звідки мені відомо, що це батьків револьвер, - Дейрус стоїть перед дулом пістолета, але залишається абсолютно спокійним. – Я бачив його неодноразово.

Боковим зором уловлюю, що Елім напоготові. У кабінеті з'явився Кірам, а за ним і Аліта. Усі завмерли, чекаючи на продовження діалогу чи моїх дій.

- Де мій чоловік? - Шиплю зі злістю. - Відповідай!

- Я не знаю, – блакитні очі не відриваються від моїх власних. На жаль, я бачу цю людину наскрізь і розумію, що він не бреше. Можливо, не домовляє, але брехні в його словах немає.

- Ти сказав Калеану, що народжений у парі призначених. Це правда? - Моя рука здригнулася, але пістолет я не опустила, голос також дав слабину, очі сповнені вологи.

- Так, Еніро. Мої батьки зустрілися шістдесят п'ять років тому, і тридцять п'ять із них прожили щасливою родиною.

Моє серце не б'ється, я не дихаю, боюся почути те, що далі буде озвучено.

- Заспокойся, Ені, - Аліта підійшла до мене, із сестринською любов’ю погладжує, забирає пістолет, перевіряє наявність набоїв, цілком впевнено, ніби не вперше тримає в руках таку зброю. А я бачу її вдруге в житті.

Мене посадили на диван, знову. Занадто багато часу я вже провела на ньому. Потрібно зібратися з силами, щоби почути все, що мені потрібно знати. Я здатна це витримати.

- Продовжуй, - наказним тоном говорю Дейрусу.

- Наш батько вирішив, що повинен виконати волю свого, тому пішов від моєї матері і одружився з твоєю. Ми з ним довго не спілкувалися після. Я не міг пробачити йому того, що він покинув мою матір, через що вона опинилася в лікарні. Остання наша зустріч була близько двадцяти років тому, - Дейрус говорить з паузами, чи то підбираючи слова, чи то обмірковуючи, що сказати. – Якось він нас уже зводив, тож фактично ми з тобою давно знайомі. Ти була п'ятирічною дівчинкою, коли ми зустрілися. І перше, що ти тоді сказала, було: «Тату, цей дядько вкрав наші прекрасні очі і посадив їх на свій ніс!», - всі присутні посміхнулися, навіть мої губи злегка здригнулися, але не від того, що я згадала про випадок, ні, я не пригадую ніякого дядька. Дейрус продовжив: - Я не можу передати тобі того, що він тоді сказав мені, тому що не маю права завдавати тобі такого болю.

Я розумію, про що він. Батько шкодував, що покинув свою призначену заради блакитноокої жінки, яку не любив, кинув сина, заради дочки, яка йому не була потрібна. Все моє життя було виставою, яку майстерно відігравали батьки та всі оточуючі.

- Що ти знаєш про смерть мого батька? – запитання давно дозріло, момент видався підходящим, щоб його озвучити.

- Тобі про це розповість Калеан.

- Що? - Я почала швидко моргати. – Він усе знає?

- Я розповів йому нашу історію, поки ми були у тунелі. Я знав, які наслідки будуть, але ухвалив це рішення через біль. Еніро, мені дуже шкода.

- Говори мені все! Досить приховувати! І так достатньо секретів!

Дейрус поліз у кишеню і дістав із нього зім'ятий аркуш паперу. Простягає мені, викликавши загальне занепокоєння. Кірам вирішив за краще взяти листок першим. Прочитав написане і передав мені, подумки прокоментувавши текст для інших.

- «Нічого не роби. Дочекайся мене», - я прочитала вголос. - Це почерк Калеана.

Дивлюся на Кірама, він у відповідь кивнув головою.

- Еліме, у нас ще є сироватка правди?

- Ені, - молодший робить паузу, запитливо примружуючи очі, - Калеан її ще не протестував, вона не готова до застосування.

Я посміхнулася, згадавши те, що було у зачиненій кімнаті. Саме там усе й розпочалося.

- Вона чудово працює, - кажу впевнено, - так знайдеться ще одна пляшка?

- У лабораторії Калеана може і є, але це не має сенсу, – Кірам каже вдумливо. - У нас немає причин не вірити Дейрусу. Адже ти сама можеш бачити його наскрізь. Хіба він бреше?

Переводжу погляд на Коплана, вивчаюче дивлюся в обличчя. Він не відводить очей.

- Він щось приховує.

- Тільки те, що Калеан просив не говорити тобі, - Дейрус свідчить у своє виправдання.

Я задумалась. А оскільки іншим у цей момент не було, що сказати, ми поринули у роздуми всією родиною. Ніхто не розслабився, але настало затишшя, ніби перед бурею. І я не чекала, що черговий удар під дих виявиться настільки болючим.