Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 26

Кажуть, коли помираєш, усе життя проноситься перед очима. А в мене лише густий сірий дим, хоч в око стрель, і їдкий запах горілої та плавленої пластмаси, який, здавалося, вже повністю огорнув мої легені та проник в тіло, аж до кісток. Обличчя Олени поруч уже теж не видно, одна суцільна розмита пляма.

Я гарячково смикалася, намагаючись хоча б підповзти до дверей, але міцно зв'язані ноги лише ускладнювали і без того нездійсненне завдання. Безпорадним коконом я по сантиметру повзла по жорсткому бетону, здираючи шкіру на руках і босих ногах. Але єдиний шлях до виходу густо загорнуло димом, яскраві язики полум'я швидко оточили нас із помічницею.

— Злато, ворота! — у щільній темряві пролунав хрипкий голос помічниці. — Відкрий ворота, там пульт зверху, просто дотягнися...

Господи, точно! Адже це гараж. І, звісно ж, тут є і ворота. Як я тільки недодумалася вийти через них? Потрібно тільки дотягнутися до пульта. Я закивала як китайський бовванчик своїм думкам та судомно озирнулася. За півметра на стіні ледь помітно блимала прикріплена до стіни панелька. Зціпивши зуби, я якимось неймовірним чином зробила ривок угору й незграбно смикнулася в спробі дістати маленький прилад дистанційного керування. З другої спроби пульт упав на підлогу і я, не зволікаючи ні секунди, натиснула на потрібну кнопку. Ворота голосно забурчали і немов у сповільненій зйомці почали підніматися. Потік повітря потужною хвилею влетів усередину, мимоволі допомагаючи вогню горіти сильніше.

Вдих їдкого диму, і небезпечна слабкість охопила мене своїми щупальцями.

Це все. Я повністю спорожніла.

Сили покинули мене одним махом. Спроба зробити вдих виявилася марною. Кисню зовсім не залишилося. Голова запаморочилася, і я боляче вдарилася потилицею об бетонну підлогу. Ще раз вдих, і темні плями, що дратували зір, затанцювали перед очима. Видих, і залишки світла зрадницьки швидко згасли разом із моєю свідомістю.

— Злато, — ледь чутний шум. — Злато, прокинься! — як крізь товщу води долинув до помутнілого розуму голос сестри. Чи я померла, і дорогою до раю мені все це здається? — Злато, та прокинься ж ти! - сильний ляпас все ж вирвав мене з тягучої темряви і змусив розплющити очі, виштовхуючи мене на поверхню.

Невже я жива? Але як? Я жадібно зробила кілька рваних вдихів, обпалюючи легені величезною порцією кисню, але ніяк не могла надихатися.

— М-мір-а, — вичавила із себе хрипке, повільно моргаючи, щоб прогнати тьмяну завісу перед очима. Звуки, кольори поруч усе змішалося і збивало з пантелику. — М-міра, де Єгорка? Олен... — я не договорила, зашлася в судомному кашлі. — Де всі? — прохрипіла, намагаючись піднятися.

— Єгорка он поруч, на травичці спить, він навіть нічого не зрозумів, — сестра натиснула на плечі, вклавши мене назад, здається, на мокрий газон. — Заспокойся.

Пекельно-гаряче тіло з вдячністю відгукнулося на прохолодну поверхню. Кожна секунда очікування відповіді немов потроїлася. Горло боляче саднило, змушуючи нерозбірливо шепотіти:

— А Олена? Як ти? Як ви вибралися..., — плутаючись у запитаннях, я рукою хаотично обвела простір перед собою. — Ти мене врятувала?

— Олену зараз Діма винесе, — сестра змахнула непрохану сльозу і винувато забурмотіла, — я не встигла, я просто спала з Єгоркою, у нас спрацювала пожежна сигналізація, і вода швидко загасила вогонь... і якби не Діма... навіть не знаю, що б із вами було.

— Зачекай, Міро, — різкий напад кашлю змусив мене запнутися. Легені теж про себе нагадали пронизливим болем, немов усередині мене ще тривала сильна пожежа. Я смикнулася в спробі встати, але сестра обережно мене зупинила. — Міша... він небезпечний... він тут..., — я бурмотіла, розуміючи, що наш викрадач десь зачаївся.

— Ч-ш-ш, Златусь, — Міра якось похмуро посміхнулася, — Міші більше немає...

— Тобто? — сиплим голосом уточнила, підводячись на ліктях. Величезний вогонь неподалік зжирав суміжні гаражі, і крім яскравого полум'я нічого більше не було видно.

— А ось і Діма з Оленою... — замість відповіді за Мішу сестра кивнула кудись убік. Я повторила напрямок її погляду і побачила, як із палаючого вогнем приміщення вийшли дві темні постаті, в яких я своєю каламутною свідомістю впізнала тепер уже законного чоловіка і помічницю. Помічницю, яка безпорадно висіла в Діми на плечі. Так, точно вони. Сестра підірвалася на ноги і побігла їм назустріч, допомагаючи йому дотягнути ближче Олену.

— Вона надихалася, потрібне свіже повітря, — сухо пояснив чоловік, опускаючи помічницю поруч зі мною. Тільки зараз я помітила, що вона непритомна. Кишеньковим ножиком Діма швидко звільнив зап'ястя і щиколотки Олені. — Жива, скоро прийде до тями, — невесело додав, а потім підсів до мене.

— Ти як, рідна? — обнявши моє обличчя, чоловік стурбовано пройшовся по мені поглядом. Сам увесь у чорній кіптяві, у тому злощасному святковому костюмі, що вже нагадував зіпсоване лахміття. Я в брудній сукні, Міра в більш-менш ошатному вигляді. Нда, наше весілля запам'ятається надовго. — Щось болить? Руки-ноги не обгоріли? — не чекаючи моєї відповіді, Діма блискавично пальцями перевірив мої кінцівки.

— Зі мною все добре, не хвилюйся... кхм... — я прочистила горло, що саднило. Здавалося, сажа липким шаром осіла в моїй глотці. — Міша... він "щур", він хотів нас усіх вбити, — я  затарабанила злякано, хапаючись за його брудну сорочку, і одразу ж прибрала руку, бо Діма зашипів від болю. Крізь тонку тканину в районі живота сочилася бура кров. — Ти поранений? — ледь чутно видавила. Хоча про що я питаю? Звичайно, поранений, це ж очевидно.

— Ч-ш-ш, рідна, все добре. За Мішу я знаю, — як ні в чому не бувало заспокоїв мене чоловік. Ніжно провів пальцем по моїй вилиці. — Але його більше немає, а нам потрібно бігти. І дуже-дуже швидко, поки сюди не приїхали розлючені головорізи. Із Мішею я ще зміг упоратися, з величезною бандою мені, на жаль, із таким пораненням не потягатися.

— Господи, так, звісно, — я глухо схлипнула, тремтячи від істерики, що наближалася. — Що мені потрібно робити? — запитала, стримуючи недоречні сльози, які так і застигли в куточках очей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍