Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

class="p1">Памела підняла брови і зиркнула на Урсулу. Цікаво, коли це батьки почали сваритися при людях? Урсула саме збиралася спитати батька про бомбу, коли Памела вирішила змінити тему і спитала її про Міллі.

— У неї все добре. Вона легка на вдачу, з нею легко жити. Хоча на Філлімор-ґарденз я її майже й не бачу. Вона вступила в Асоціацію вистав для військовослужбовців і робітників. Їхня трупа їздить заводами і робить постановки для робітників у обідню перерву.

— Бідахи, — розсміявся Г’ю.

— Що, Шекспіра ставлять? — із сумнівом спитала Сильвія.

— Вона зараз, здається, на все погоджується. Трохи співає, трохи грає в комедіях, розумієш?

Сильвія, здається, не розуміла.

— А в мене є кавалер, — бовкнула Урсула, чим заскочила зненацька не лише все товариство, а й себе саму. Це вона так хотіла розрядити обстановку. Не подумала.

*

Звали його Ральф. Живе у Голборні, познайомилися нещодавно, на курсах німецької. До війни працював архітектором — мабуть, після війни знову повернеться до архітектури. Якщо хоч хтось, звісно, виживе. (Чи можуть Лондон стерти з лиця землі, як Кнос чи Помпеї? Критяни і римляни перед лицем катастрофи теж, мабуть, казали — «Ми це витримаємо»). Ральф мав купу ідей щодо того, як звести на місці зруйнованих нетрів модерні вежі.

— Це буде місто для людей, — сказав він. — Воно зрине з попелу старого як фенікс, сучасне до шпику кісток.

— То він у тебе іконоборець? — уточнила Памела.

— У нього немає такої ностальгії, як у нас.

— А в нас є ностальгія?

— Так, — пояснила Урсула. — В основі ностальгії лежить те, чого ніколи не існувало. Ми уявляємо Аркадію в минулому, а Ральф — у майбутньому. Обидва образи, звісно, нереальні.

— Палаци у хмарах?

— Щось штибу того.

— Але тобі він подобається?

— Так.

— А ви вже... ну, ти розумієш.

— Та ну тебе, що це ти таке питаєш, — розсміялася Урсула.

(Сильвія знову вийшла до дверей, а Г’ю сидів, схрестивши ноги, на газоні — грав роль Великого Вождя Бика В Галопі).

— Це дуже важливе питання, — сказала Памела.

Як на те пішло, вони ще ні. Може, якби він був більш пристрасний... Їй згадався Крайтон.

— У нас часу немає на...

— Секс? — підказала Памела.

— Ну, я збиралася сказати на романтику, але так, на секс.

Сильвія вернулася й тепер намагалася розборонити ворожі фракції на газоні. Евакуйовані не корилися правилам честі і зв’язали Г’ю линвою для прання.

— Рятуй! — самими губами проказав він Урсулі, але сміявся як школяр. Приємно бачити його щасливим.

До війни її залицяння до Ральфа (чи, може, його до неї) набули б форми танців, кіно, затишних вечерь a deux, а тепер вони найчастіше зустрічалися над вирвами від бомб, як туристи над прадавніми руїнами. Вони з’ясували, що найкращі краєвиди відкриваються з горішнього ярусу одинадцятого автобуса.

Може, справа і не у війні, а у їхній вдачі. Врешті, іншим парочкам вдавалося дотримуватися ритуалів.

Вони «відвідали» Девінську галерею Британського музею, «Геммондс» біля Національної галереї, величезний кратер над Темзою, такий великий, що над ним навіть облаштували тимчасовий міст. Коли вони під’їхали, «Джон Льюїс» іще тлів — почорнілі манекени з вітрин розметало тротуаром, одяг зірвало.

— Тобі не здається, що ми — як вурдалаки? — спитав Ральф.

— Ні, ми — свідки.

Колись вони, мабуть, таки пересплять. Бо чому б і ні?

Бріджит принесла чай з пирогом, і Памела сказала:

— Піду розв’яжу татка.

*

— Випий, — Г’ю налив їй чарочку віскі з кришталевої карафки, яку тримав у бурчальні. — Я тут днями сиджу. Тільки тут — святий спокій. Собакам і евакуйованим вхід суворо заборонено. А я, знаєш, за тебе переживаю.

— Я за себе теж переживаю.

— Жертв багато?

— Жахливо. Але я думаю, що все ми робимо правильно. Думаю, ми на правильному боці.

— Праведна війна? Знаєш, у Коулів уся родина досі в Європі. Містер Коул розповідає страшні речі про те, що роблять із євреями. Тут ніхто не хоче про це знати. Хай там як, — він підняв чарку і спробував закінчити на життєствердній ноті, — до дна. За кінець.

*

Пішла вона вже затемно, Г’ю провів її алеєю до станції.

— Бензину нема, вибачай, — сказав він, і співчутливо додав: — Треба було тебе раніше спровадити.

У нього був яскравий ліхтар, але тут ніхто не волав, що світло треба вимкнути.

— Навряд чи на мій ліхтар прилетить гайнкель, — сказав він.

Урсула розповіла, що більшість рятувальників має майже забобонний жах перед ліхтарями, навіть у розпал нальоту, коли навколо все палає, а згори сиплються запалювальні снаряди. Ніби промінь від ліхтарика щось змінить.

— Був у мене в окопах один хлопчина, тільки сірником чиркнув — як уже по всьому: німецький снайпер розніс йому голову. А добрий був юнак, — про всяк випадок додав він, — Роджерсон звали, як наших тутешніх пекарів. Але не родич.

— Ти ніколи про це не розповідав.

— Тепер от розповідаю. Най це буде тобі урок, не висовуйся і не відсвічуй.

— Ти ж це не серйозно.

— Цілком серйозно. Ведмежатко, краще бути живим боягузом. І Тедді та Джиммі кажу те саме.

— Але ж несерйозно.

— Серйозно. От, прийшли, тьма така, що проскочиш повз станцію й не помітиш. Навряд чи потяг прийде вчасно, якщо взагалі прийде. Ти ба, а ось і Фред. Добрий вечір, Фреде.

— Містер Тодд, міс Тодд. Це останній потяг на сьогодні, — сказав Фред Сміт. Він уже давно не кочергар, а водій потяга.

— Та який же це потяг? — усміхнулася Урсула. Сам локомотив без вагонів.

Фред зиркнув уздовж платформи, де мали бути вагони, ніби забув про їхню відсутність.

— А, є таке. Коли я бачив вагони востаннє, вони звисали з мосту Ватерлоо. Довга історія, — додав він, ніби не хотів пояснювати.

Урсула не розуміла, чому локомотив без вагонів пригнали сюди, але Фред виглядав рішуче.

— То я сьогодні додому не дістануся?

— Ну, мені треба пригнати локомотив назад до міста, пара є, кочергар є, он стариган Віллі, тож якщо ви не проти постояти на підніжці, міс Тодд, то ми вас додому доправимо.

— Серйозно? — перепитала Урсула.

— Тут не так чисто, як на перині, але якщо ви згодні...

—