Алла Сєрова - Дух джунглів, Алла Сєрова

— Це піде йому на користь. Може, стане нарешті мужиком, слинько. Усе, Торі, тепер жодної самодіяльності. Діємо, як домовлялися.

Військова частина розташована поблизу шосе, у великій посадці. Високі зелені ворота з червоними зірками, за парканом тихо, та ми не такі дурні, щоб ломитися з парадного входу. Ми обійдемо й переліземо на територію з тилу. Та мені чомусь здається, що нікого ми тут не знайдемо.

— Ліворуч.

Керстін тінню майнула до ближньої будівлі. Навколо так тихо, сонце заходить, і білі обшарпані стіни будівель рожевіють. Щось туї’ не сходиться. Якщо це місце покинуте, яким чином уціліли будинки? Наскільки я розумію, за теперішніх часів тут би вже мали по цеглині все розтягти, як ті ферми, що ми бачили, — тільки фундамента позалишалися.

Я прямую за Керстін. Вона зазирає до великого ангару і промикається в прочинені двері, а я притискаюся до стіни. Зараз я теж…

— Шукайте другу. Вона десь тут має бути.

Я сахаюсь і падаю в траву. Недбалі господарі, не покосили бур'яну. Двоє чоловіків тягнуть за руки безвільне тіло Керстін, кров заливає її обличчя. Мене охоплює розпач. Боже, що ж мені робити? Що тут відбувається і хто ці люди?

— Ми обходимо територію, та схоже, що нікого більше немає.

— Десь має бути ще одна.

— Немає.

— Почекаємо. Тепер нема куди поспішати.

З воріт ангару виходять чоловіки і прямують у той бік, куди потягли Керстін. Там стоїть двоповерховий будинок. Раніше, мабуть, там був штаб чи щось таке, а тепер — не знаю. Чоловіки йдуть туди, про щось говорячи, та я не дослухаюся. Мене охоплює лють, така важка й замашна, що трава починає струнами дзвеніти у вухах, а небо стає близьким і яскравим. Я підповзаю до стіни ангару і прислухаюся. Хтось там є, і це добре, є в кого спитати, що тут, у чортового батька, відбувається.

Я очікую. Скоро почне сутеніти — тоді я зможу діяти. Я не така вправна, як Керстін, та мені це, зрештою, непотрібно. Я просто випущу на волю свого кота — не знаю, чи зможу після того загнати його назад, але це не так важливо. Головне, я зможу допомогти Керстін — і ті малі дочекаються її, і Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас». Але він її зустрів. Не можна змінити того, що вже сталося. І я хочу, аби вони й далі були одне в одного.

Я прослизаю в ангар. Якийсь чоловік замахується на мене чимось важким і залізним — повільно, о, як повільно… Я не вб'ю його. Важко падає на цементну підлогу залізний прут, крик жаху переходить у якесь булькання — мабуть, я стисла його надто сильно.

— Де?

Він розуміє, про що я питаю. Я відчуваю сморід — хлопець із переляку напудив повні штани. Він скаже мені. Скаже. А потім помре. Усі вони помруть.

— У штабі… Той будинок, там був командний пункт…

— Нас чекали?

— Аслан вам розповів. А ми розпитали Аслана. З тими злочинцями краще не зв'язуватися, все розбовкають. Ми знали, що ви прийдете.

— Ти такий самий. Чи ні? Ти мені брешеш?

— Ні, ні… Боже мій, що в тебе з очима? Чому в тебе такі очі, це лінзи, так?

— Ні. Хто ви?

— Я просто водій, бачиш, машини тут… Я водій, а то… начальство, з обласного відділення СБУ, даремно ви зв'язалися, нічого доброго з цього не вийде…

— Де люди, що прибули в контейнері?

— По них сьогодні прилетять… за сорок хвилин… За тридцять вісім уже… Послухай, відпусти мене, я нічого не зробив, я просто водій…

Його рука метнулась до мене, зблиснуло лезо й увігналося мені в бік — мої пальці ввійшли йому в горло, хлюпнула кров, він булькнув і осів на підлогу. Я проґавила момент. Боляче. Рана поверхова, я встигла смикнутися, та крові багато. Яка різниця, це несмертельно. Час іде. Я не знаю, скільки їх тут. Я не встигла спитати в нього. Покидьок.

Я виходжу з ангару й пірнаю в траву. До потрібного будинку недалеко, он тією доріжкою тягли Керстін. Маю надію, вона ще жива. Ось стіна, тепла, нагрілася за день. У фундаменті віконця. Там підвал, там темно і вогко. Одне віконце розбите, я пірнаю туди й падаю на цементну підлогу. Десь накрапає вода. Чути чиїсь кроки зверху, голоси… Я мушу йти, я повинна шукати. Я добре бачу в темряві, тут, власне, не так і темно, тільки порожньо. Де вони всі можуть бути?

Хтось спускається сходами. Я притискаюся до стіни. Я вже була в якомусь підвалі, і хтось так само спускався сходами… Я тихо рухаюсь назустріч чоловікові. Він освітлює собі шлях ліхтариком. Мабуть, іншого світла тут немає. Я прослизаю повз нього й крадуся сходами нагору. Коридор слабко світиться за дверима. Порожньо. Я прямую вперед, де чутно голоси. Якийсь чоловік кидається на мене з-за рогу, я вганяю ножа йому в груди, він зсувається на підлогу. Я вже все це бачила. Так уже було.

Я втягую тіло до кімнати. Тут якісь монітори, кнопки… Усе одно. Я ріжу дроти й виколупую кнопки з гнізд. Полагодити зможуть не відразу. У сусідній кімнаті розмовляють чоловіки. Мені нема коли до них дослухатися. Я шукаю, куди поділи Керстін. Я нікому не дозволю кривдити мою кузину.

Я піднімаюся сходами на другий поверх. Ось двері, ще одні, болісний стогін, і я знаю, хто стогне. Я відчиняю двері й заходжу. Усе дуже просто. Керстін припнута наручниками до якогось розп'яття, не додивитися, чоловік стоїть до мене спиною і ввійшов у раж, лупцюючи її канчуком. Я зачиняю двері, він обертається. Я знаю його. Наші очі зустрічаються, і крик завмирає разом із його серцем. Я казала, що вирву тобі серце? Я знала, що зроблю це.

Тіло Курта Монтої впало на підлогу, кров тече під стіну. Я похапцем відмикаю наручники, якими прикуто Керстін. Зап'ястки її порізані, обличчя закривавлене, та рани поверхові. Одяг перетворився на лахміття, рубці на тілі жахливі, пластичної операції не уникнути — потім. Потім.

— Торі…

Світ перестав видзвонювати мені у скронях. Я без сил опускаюся на підлогу.

— Торі, ти мене чуєш?

Я чую, але я так утомилася, так страшенно втомилася! Моє тіло мало придатне для таких подвигів, а Сонячний Кіт використовує його, як сам собі хоче. Але тепер я — це знову я.

— Я більше не можу, Керстін.

— Можеш. Слухай мене уважно, — вона намагається стулити докупи свій одяг. —