Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

З од­ним фран­цу­зом прий­шла йо­го сест­ра, не­мо­ло­да пан­на, кот­ра не вміла го­во­ри­ти ні по-німецькій, ні по-українській і цілий вечір сиділа й мов­ча­ла, не­на­че німа. Фран­цу­зи й англіча­нин го­во­ри­ли по-німецькій так, як ди­рек­тор­ша по-українській. Вся збірна ком­панія хотіла роз­мов­ля­ти між со­бою й більше роз­мов­ля­ла на ми­гах, ніж на сло­вах. В залі бу­ло чу­ти всякі мо­ви, пе­ремішані, по­ла­мані, чу­дер­нацькі. Най­мич­ки внес­ли здо­ро­вий піднос, зас­тав­ле­ний скля­ни­ми кух­ля­ми з пок­риш­ка­ми, обк­ла­де­ни­ми сріблом. В кух­лях жовтіло пи­во. Вся ком­панія ки­ну­лась дуд­ли­ти пи­во й роз­ве­се­ли­лась. Усім хотілось ба­ла­ка­ти: всі кри­ча­ли, міша­ли німецьку мо­ву з фран­цузькою й ук­раїнською, й всім зда­ва­лось, що во­ни ро­зуміли од­но од­но­го.

"Ну, й зап­ро­ва­ди­ла ж ме­не жінка в ком­панію, зовсім не про­тоєрей­ську!" - ду­мав Ба­ла­бу­ха, ку­ря­чи си­га­ру й за­пи­ва­ючи пи­вом.

Балабушисі й Насті страх як спо­до­ба­лось та­ке оригінальне то­ва­рист­во. Нові лю­ди, не­ба­чені ти­пи, навіть чуд­на міша­на роз­мо­ва ма­ла для їх свою приємність. Їм зда­лось, що во­ни заїха­ли за три­дев'ять зе­мель од сво­го Бо­гус­ла­ва.

Надудлившись пи­ва, євро­пей­ські бур­жуа за­ду­ма­ли тан­цю­ва­ти. Во­ни по­са­ди­ли Га­ну­ша за фор­теп'ян. Ба­ла­бу­ши­ха пог­ля­да­ла, хто-то ви­бе­ре Нас­тю на кад­риль. До Насті підійшов Гус­тав, стар­ший ди­рек­торів син.

"Буде же­них для моєї Насті. Яко­го я гар­но­го та приємно­го зя­тя ма­ти­му!" - по­ду­ма­ла во­на, сто­ячи в кад­рилі про­ти Насті з ста­рим німцем сто­ля­ром Мон­та­гом.

Настя ста­ла з Гус­та­вом по­руч. Па­ра з їх вий­шла ду­же гар­на.

Густав був тон­кий, ви­со­ченький, з каш­та­но­ви­ми ку­че­ря­ми, синіми іде­альни­ми очи­ма й з чу­до­вим дов­гу­вас­тим ви­раз­ним ли­цем.

- Поздоровляю те­бе, Нас­те, - ска­за­ла ти­хенько ма­ти дочці, стрівшись з нею в танці.

- Поздоровляю й вас, ма­мо, з ка­ва­ле­ром, - од­ка­за­ла їй ще тихіше доч­ка, по­чер­вонівши.

Од Ба­ла­бу­ши­но­го ка­ва­ле­ра ду­же тхну­ло пи­вом та міцним ду­хом си­гар. Той важ­кий дух обвівав її ли­це й за­би­вав дух. Од­на­че Ба­ла­бу­ши­ха зно­си­ла неп­риємний дух і привітно роз­мов­ля­ла з ста­рим німцем. Гру­бий сто­ляр так ухо­пив і зду­шив її за талію, що ва­та під сук­нею зсу­ну­лась під йо­го пальця­ми, і тверді пальці сто­ля­ра при­щик­ну­ли талію, не­на­че залізні об­ценьки. Ба­ла­бу­ши­ха ти­хенько крик­ну­ла, але тан­цю­ва­ла, ніби­то мо­ло­денька.

Перегодя по­да­ли чай, на аг­лицький спосіб, з за­кус­ка­ми й ро­мом, а після чаю знов по­да­ли кухлі з пи­вом та пор­те­ром. Бур­жуа, на­ли­гав­шись ро­му та пор­те­ру, підня­ли та­кий гвалт, не­на­че в хаті ста­ло пек­ло. Всі кри­ча­ли, зма­га­лись на вся­ких мо­вах. По хаті роз­но­си­лись ла­мані урив­ки ла­ма­них чуд­них фраз. Роз­мо­ва ско­чи­ла на національний грунт. Німці вилічу­ва­ли прусські побіди й підніма­ли Пруссію тро­хи не до не­ба. Фран­цу­зи ре­пе­ту­ва­ли за свої побіди: Цорн­дорф! Ку­ненс­дорф! Се­вас­то­поль, Авс­терліц! Ва­тер­лоо! - роз­но­си­лось по всіх по­ко­ях. Кож­ний по­чав вих­ва­ля­ти своїх ге­роїв: Фрідріх, Пет­ро Ве­ли­кий, На­по­ле­он, Ней, Мю­рат! - тільки й бу­ло чуть на всю за­лу. Після роз­мо­ви за ге­роїв бур­жуа знов пішли в та­нець. Ка­ва­ле­ри по­ча­ли ду­же вільно по­во­ди­тись з да­ма­ми, на­че па­руб­ки з дівча­та­ми; ха­па­ли їх за талії, тро­хи не обніма­лись. Да­ми пру­ча­лись, втіка­ли та ви­ща­ли. Ка­ва­ле­ри га­ня­лись за ни­ми. Один п'яненький франт по­са­див собі Нас­тю на коліна; ста­рий сто­ляр не­на­ро­ком вщип­нув за пле­че Ба­ла­бу­ши­ху. Після танців заг­ра­ничні міща­ни по­ча­ли знов дуд­ли­ти пи­во та пор­тер і, на­пив­шись, ста­ли бра­та­тись, єдна­тись, кри­ча­ли, пи­ли на "бру­дер­шафт" один з дру­гим, зак­лав­ши навх­рест ру­ка з ру­кою з кух­ля­ми.

В кінці всього ста­рий Мон­таг став по­ка­зу­ва­ти фо­ку­си з хус­точ­кою та з ру­ка­вич­ка­ми, а далі ро­бив ру­ка­ми про­ти свічки зай­чиків та всякі інші шту­ки й ви­ро­бив з пальців обох рук та­ку пос­тать, що на білій стіні вий­шов ста­рий німець, - як ви­тов­ма­чив він, - сільський вчи­тель з за­па­ли­ми гу­ба­ми та з гост­рим, пти­чим но­сом; ста­рий німець на стіні так хи­мер­но роз­зяв­ляв ро­та й ки­вав та хи­тав го­ло­вою, а ста­рий Мон­таг так хи­мер­но приспіву­вав за йо­го пісні, що всі аж за бо­ки бра­лись од сміху.

Вже опівночі Ба­ла­бу­ха до­га­дав­ся, що йо­го жінка до­волі на­гу­ля­лась, і звелів зап­ря­га­ти коні. На про­щанні Ба­ла­бу­ши­ха зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості ди­рек­то­ро­ву сім'ю й усіх її гос­тей.

- Ой, ве­се­лий вечір сьогодні був у ди­рек­то­ра! - го­во­ри­ла Оле­ся, приїхав­ши до­до­му. - Як у їх все прос­то, на­ту­рально, й без це­ре­монії, й зви­чай­но. Всі ве­се­ляться та за­бав­ля­ються, як ко­му при­па­ло до впо­до­би.

- Але вже ду­же без це­ре­монії, геть-то по-міщанській. Ця ком­панія зовсім не про­то­попська, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- А хіба ж ве­селіше бу­ває в вашій ду­ховній ком­панії? А од ва­ших ка­ва­лерів і комплімен­та не до­бу­деш, - ска­за­ла Оле­ся.

Балабуха тро­хи не ска­зав, що жінці вже ми­нув час для ка­ва­лерських компліментів, але при­ку­сив язи­ка. Він вже звик мов­ча­ти та ко­ри­тись своїй жінці.

Балабуха пішов у свій кабінет спа­ти, а Оле­ся й Нас­тя ще дов­го не спа­ли та все роз­мов­ля­ли за вечір у ди­рек­то­ра.

- А що, Нас­те? Кот­ро­го б ти ди­рек­то­рен­ка виб­ра­ла собі за же­ни­ха, чи Гус­та­ва, чи Гер­ма­на? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Не вга­даю, ма­мо. Обид­ва гарні, але стар­ший Гус­тав не­на­че кра­щий, - в йо­го ку­чері на го­лові темніші. Гер­ман вже ду­же білий, не­на­че пан­на.

- Як на ме­не, то й я б виб­ра­ла Гус­та­ва: в йо­го чу­дові каш­та­нові ву­си­ки, й ніс дов­гий, і ли­це мужнє; з йо­го вий­де здо­ро­вий пос­тав­ний та по­каз­ний чо­ловік. Та й на вда­чу він ти­хий, спокійний. Він і з батьком го­во­рить з по­ша­ною й матір по­ва­жає та час­то в ру­ку цілує. Ви­би­рай Гус­та­ва.

- Я, ма­мо, приміти­ла, що Гер­ман тро­хи не­покірли­вий і навіть пал­кий, сер­ди­тий: раз та­ки доб­ре гук­нув на свою сест­ру, - ска­за­ла Нас­тя, ля­га­ючи в постіль.

- Це по­га­но, ко­ли чо­ловік не­покірли­вий, та сер­ди­тий, та на­ту­рис­тий - над та­ким ду­же труд­но вер­хо­во­ди­ти.

Нам луч­че, ко­ли чо­ловік бу­де та­кий, як з клоч­чя батіг, - нав­ча­ла ма­ти доч­ку.

- Але, ма­мо, як я лю­би­ти­му сво­го чо­ловіка, а він ме­не лю­би­ти­ме, то на­що зда­ло­ся те вер­хо­водіння? Ми бу­де­мо по­ва­жа­ти од­но од­но­го, бу­де­мо го­ди­ти од­но од­но­му, й ніко­ли не бу­де між на­ми ні зма­ган­ня, ні свар­ки та ко­лот­нечі, - обізва­лась Нас­тя, по­тя­га­ючись в пос­телі.

- Еге, еге! Не знаєш ти, до­ню, тих чо­ловіків. Він бу­де й ти­хий, і те­бе лю­би­ти­ме, а все-та­ки бу­де стя­га­ти гроші в скри­ню, а ти бу­деш йо­му ди­ви­тись в ру­ки. Всі во­ни якісь зли­денні, все гре­буть навіщось гроші та за­ми­ка­ють в скри­ню. А ти ска­чи ко­ло йо­го, як він тобі ска­же! Чи для то­го ж нам бог дав жи­вот­тя, щоб ми кож­ну копійку ви­ка­ню­чу­ва­ли в їх, як стар­чи­хи? Жи­вот­тя для то­го, до­ню щоб по­жи­ти всмак і по­ве­се­ли­тись, - нав­ча­ла ма­ти Нас­тю.

- А це й прав­ду ви ка­же­те: яке пак жит­тя на­шої