Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Але ж ту загадку неможливо розгадати. Оста жила в Америці, відколи стала дорослою, звідти вона і їхала тим кораблем, що наскочив на його судно. Звідки йому починати пошуки в Америці? З якої місцевості в Норвегії вона походить, він теж добре не знав. Навіть не був певний, чи її прізвище й досі те саме, що було тут, удома. Хто той чужий шкіпер? Так, хто він такий? І чи він її знав, чи тільки вона його знала? Це те саме, що питати море. Вирушати в дорогу й починати пошуки — те саме, що кинутись у його глибину.

Він зробив помилку! Якщо жінка завинила й кається, то, щоб заспокоїти своє сумління, вона признається в усьому своєму чоловікові. А якщо жінка завинила й не кається, то вона шукає, як викрутитись. Та Оста і не призналася, і не шукала, як викрутитись. Коли він напосівся на неї, вона вибрала смерть. Винний не має відваги заподіяти собі смерть. Гм, чому не має? Це легше, ніж признатися. Щоб признатися, треба ще більшої відваги. Але й відваги признатися їй не бракувало, адже вона з самого початку сказала, що в неї є таємниця, яку вона не може відкрити. Мабуть, якийсь тяжкий злочин, такий, що страшно й признатися. Але ж не могла вона мати на своєму сумлінні тяжкого злочину, бо часто бувала весела, навіть пустотлива. Щоправда, мала запальну вдачу, але була чутлива й добра. Той злочин міг тяжіти на комусь іншому. Але чому ж вона не сказала, що то не її злочин? Тоді б ні він, ні вона не мучились так. А якщо там не було ніякого злочину, ні її, ні чийогось іншого? А що ж було? Сама казала, що було щось. І той чужий шкіпер, якого вона так злякалася… Що ж там було, в біса, що там було?

Якби вона була жива, він мучив би її далі. Усвідомивши це, він відчув себе страшним негідником.

І думки його пішли іншою стежкою. Мабуть, вона була не така винна, за яку себе вважала, або не така винна, якою могла видатись іншим. Адже часто за нашою виною насправді стоїть невинність, а за нашими гріхами — наївність, хоч мало хто здатен зрозуміти це. І вона не вірила, що він належить до тих, хто здатен зрозуміти, бо в кожному його слові бриніла підозра. Він хотів однієї чіткої відповіді на всі свої підозри, тому вона й вирішила краще довіритися смерті, ніж йому. Чому він ніяк не хотів дати їй спокій? Вона до нього втекла від свого минулого, в нього шукала захистку від того минулого, а він з дурного розуму почав ятрити в ній те минуле, вперто доскіпуватись до нього! А вона була така віддана йому, така палка і зваблива — чому ж його мало зачіпати її минуле? А. коли все-таки зачіпало, то чому не відразу? Та чим ніжніша вона ставала, тим більшав його неспокій. І коли вона віддалась йому не тільки з захвату і вдячності, а й щиро покохала його, він захотів дізнатися, чи не належала вона раніше комусь іншому і як вона жила досі. І чим більше це її засмучувало, чим більше вона просила його пожаліти її, тим дужче він напосідався на неї — адже вона щось приховувала!

Йому вперше спало на думку: а хіба він усе їй сказав? Хіба взагалі можна сказати все одне одному? А якби й сказав усю правду, то хіба тебе зрозуміють? Нізащо не зрозуміють.

Він почув голоси двох дітей і обернувся. Він сидів на зеленій галявинці, про яку недавно згадувала Оста, але досі не усвідомлював цього. Минуло п’ять годин, а він гадав, що всього лише кілька хвилин. Мабуть, діти давно вже бавились там, а він аж тепер їх почув. Чи це не Агнеса, шестирічна або восьмирічна пасто-рова дочка, така схожа на Осту? Господи боже, яка ж вона схожа на неї! Оста нікого так не любила, як її.

Діти гралися в школу. Дівчинка вмостила на камені свого малого братика — це він сидів на шкільній лаві, а вона була вчителька.

— Проказуй за мною, — звеліла дівчинка. — Отче наш…

— Оченя…

— Що єси на небесах…

— Синє біся…

— Хай святиться ім’я твоє…

— М’ята є…

— Хай прийде царство твоє…

— Не хоцу!

— Хай буде воля твоя…

— Не хоцу, казу!

Ботулф позадкував з галявинки. Його прогнала звідти не молитва, він навіть не зразу помітив, що то була молитва. Але, дивлячись на дітей і слухаючи їх, він здавався собі брудним диким звіром, відштовхнутим від бога і людей. Ховаючись за кущами, він пішов звідти, перше ніж діти помітили його. Нічого в житті він ще не боявся так, як тих дітей.

Він скрадався лісом, уникаючи людських доріг. Куди йому тепер податися? До порожнього будинку, який він купив і обладнав для неї? Чи кудись далеко? Байдуже, бо хоч куди б він надумав піти, скрізь перед ним стоятиме вона.

Кажуть, той, хто вмирає, забирає з собою те, що останнє бачить. А той, хто отямлюється після злочину, забирає з собою те, що побачить найперше, і той образ лишається з ним навіки. Він побачив перед собою не Осту, яка ще недавно стояла на кручі, а невинну дівчинку, Агнесу. Навіть образ потопельниці злився в його пам’яті з постаттю малої дитини з піднятими ручками. Згадка про величезну любов Ости до цієї дівчинки якимось дивом сплутала їхні образи в його душі, а їхня разюча подібність раптом позбавила сенсу його ціломісячні сумніви, винна вона чи невинна. Може, і в Ості жила така дитина? Так, жила! Він бачив це, чи, радше, переконався аж тепер, що бачив. Досі він лише розмірковував, чи це справді була невинність, чи вона могла всміхатися так уже багатьом іншим, чи, може, в ній жила дитина, жила так глибоко в її душі, що прозирала тільки в її променистому погляді. Поки вона була жива, ненастанна зміна настрою, повсякчасний неспокій, вічна схильність до перебільшення, що часом