Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

стоячи біля вантів, давав команду, я подумала, що зроду не бачила такої сильної і мужньої людини. І відразу закохалася в тебе! А коли ти переносив мене в човен, як корабель почав тонути, мені знов захотілось жити, хоч доти здавалося, що я ніколи вже не матиму такого бажання.

Вона замовкла і знов заплакала. Потім поклала руки йому на коліна і благально повела далі:

— Будь великодушним, Ботулфе! Будь таким великодушним, як був тоді, коли взяв мене без нічого… узяв саму мене!.. Ботулфе!

Він відповів майже сердито:

— Навіщо ти спокушаєш мене? Ти ж бо знаєш, що я не можу! Чоловікові потрібна душа, а не лише тіло… В перші дні його, може, й вистачить, але потім…

Вона відсунулась від нього і безнадійно мовила:

— Бачу, що моє життя розбилося навіки…

О господи!

І сльози знов полилися їй з очей.

— Довір мені все своє життя, а не тільки клаптик його, і воно знов стане цілим! — наполегливо сказав він, немов хотів додати їй мужності.

Вона нічого не відповіла, але видно було, що вона змагається з собою.

— Пересиль себе, зважся! Адже гірше не буде, як тепер!

— Ти доведеш мене до останнього кроку! — розпачливо мовила вона.

Він не так зрозумів її і повів далі:

— Хай це буде навіть найбільший злочин, я намагатимуся стерпіти його. А цього не можу стерпіти.

— І я не можу! — крикнула вона й підвелася.

— Я тобі допоможу, — сказав він, теж підводячись. — Щодня допомагатиму, аби тільки знати, що це таке. Але я надто гордий, щоб оберігати те, про що нічого не знаю. І що, може, належить комусь іншому.

Вона спаленіла.

— Посоромся! Із нас двох у мене більше гордощів, бо я не цікавлюсь, що кому належить… Киньмо краще цю розмову.

— Ні, якщо в тебе справді є гордощі, то спершу розвій мою підозру!

— Господи боже, я більше не витримаю!

— А я заприсягнувся собі, що сьогодні покладу цьому край!

— Хіба не жорстоко мучити жінку, яка довірилась тобі й так палко благає тебе зглянутись на неї? — крикнула вона і знов заплакала. Потім раптом сказала зміненим голосом: — Я зрозуміла тебе! Ти хочеш, щоб душа моя кричала від болю, аби тільки щось дізнатися!

Вона сумно глянула на нього й відвернулась. І почула позад себе повільно мовлені слова:

— Ти скажеш чи не скажеш?

Вона простягла руки.

— Ні, не скажу, хоч би ти й пропонував мені все те, що ми бачимо звідси!

Вона відійшла від нього на кілька кроків, груди в неї схвильовано здіймалися, очі тривожно перебігали з одного на друге, але більше дивились на нього, то суворо, то жалібно. Нарешті вона прихилилась до дерева й заплакала. Тоді перестала плакати і відійшла ще далі.

— Я тепер знаю, що ти не кохаєш мене, — сказав він.

На її обличчі враз проступило глибоке каяття й покора. Вона кілька разів пробувала щось відповісти, та врешті впала на траву й затулила обличчя руками. Він підійшов ближче і спинився над нею. Вона відчула, що він стоїть поряд і, чекаючи, що він озветься, злякано зіщулилась. Та він не озивався. Вона ще дужче злякалася й підвела очі. І відразу схопилась на ноги. Його обсмалене вітром довгобразе обличчя дивно змінилося. Запалі очі без брів, широкий, міцно стулений рот, уся його кремезна постать дихала залізною, страхітливою рішучістю, і вона раптом побачила його таким, як біля ван-тів тієї ночі, коли тонув корабель. Він був великий і безмежно дужий, але тепер ця сила була спрямована проти неї!

— Ти брехала мені, Осто!

Вона відсахнулась від нього, та він пішов за нею.

— Ти й мене спонукала брехати. Ми жодного дня, відколи живемо разом, не були цілком правдиві!

Він стояв так близько біля неї, що вона відчувала його тепле дихання. Його погляд був такий невблаганний, що їй темніло в очах. Вона не знала, що він скаже чи зробить наступної миті, тому заплющила очі. Здавалося, що вона зараз або знепритомніє, або втече. Настала вирішальна мить. Запала така глибока тиша, що навіть йому зробилось тяжко на серці! А проте в нього знов вихопилось:

— Доведи, що ти не брешеш! Кинь свої хитрощі! Кинь! Зараз, негайно!

— Добре, — мовила вона, сама не усвідомлюючи, що каже.

— Доведи мені зараз же, чуєш!

Він зойкнув, бо вона майнула повз нього й стрибнула в провалля. Він побачив її біляве волосся, простягнені руки, хустину, що зсунулась і летіла ззаду, колихаючись у повітрі. Він не чув ні її голосу, ні сплеску води, бо круча була надто висока. Та він і не слухав, бо сам упав додолу.

З моря вона прийшла до нього тієї ночі і в морі зникла, а з нею і загадка її життя. Темна, мов ніч, глибина поглинула все, чим жила його душа. Може, і йому скочити в море? Він прийшов сюди з твердим наміром покласти край своїм мукам, а це ж не кінець, його ніколи не буде, тепер тільки почнуться справжні муки. Адже останній її вчинок волав до нього: «Ти зробив помилку і вбив її». Хоч муки його збільшаться вдесятеро, він мусить жити, щоб з’ясувати, як усе це сталося. Невже вона, одна з небагатьох, хто пережив ту страшну ніч, урятувалася тільки для того, щоб загинути від рук свого рятівника? Він, що ціле своє життя плавав по морю й торгував, наче на світі було саме лише море й торгівля, раптом став жертвою кохання, яке вбило і його, і її. Може, він лихий? Наче він ніколи не чув, щоб хтось казав про нього таке, і сам ніколи не усвідомлював себе лихим. То чому ж так сталося?

Він підвівся — не для того, щоб кинутись із кручі, а щоб зійти з неї: