Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— А Полянського допитали?

— Одразу ж, але він був усю ніч у себе в Рудниках. Комісару він порадив звернути пильну увагу на управителя і його оточення. Увагу звернули. Серед родичів управителя була троюрідна сестра, яка проживала в передмісті столиці Галичини, на Личакові. Звали її Софія Добрянська… Я знав, що в тебе буде таке обличчя!

У мене в серці наче хтось прокрутив ніж. Жінка, яку я вважав своєю матір’ю. Утрачена мрія байстрюка. Сонце, що осявало мій шлях з небес.

Заберіть у чоловіка матір, мрію і сонце — що в нього залишиться? Темрява…

«Невже навіть цього треба було мене позбавити? Невже кара мала бути аж такою жорстокою?»

Архангел Михаїл схрестив за спиною крила, осяяні золотом.

«А чого ти чекав?»

Я похилив голову. Я здався.

Янек щось продовжував говорити, але я більше не слухав.

Колись цей день таки завершиться. А в тюрмі всі дні схожі один на інший…

— Ти мене чуєш, Мар’яне? Чому ти не сказав мені, що Небродович — твоє несправжнє прізвище? Чому ти не сказав, що тебе зовуть Мар’ян Добрянський?!

— Тому що це неправда!

— Нехай, але ти зекономив би мені купу часу! Події розгорталися так стрімко, стільки всього відбувалося, що я ніяк не міг зосередитися і подумати! Тільки коли я із твоєї ласки опинився на цвинтарі… у переносному значенні… у мене з’явився час, якого мені так бракувало. Знаєш, у грабаря зайняті руки, але вільна голова, думай, що хочеш, а атмосфера цвинтаря, скажу тобі, неймовірно сприяє усіляким роздумам…

Він раптом зупинився навпроти мене і зачаровано похитав головою.

— Що це за ліки ти мені підсунув? У мене наче в очах розвиднілося…

— Та так, була можливість… задурно дістати…

— Задурно? Таке враження, що тут усі тобі все дають задурно!

— Ну, майже…

— Не признаєшся? Я так і знав. Але ми ще повернемося до цього питання!.. Так-от, на цвинтарі я згадав, як Агнешка Фарбі назвала тебе паном Добрянським! У мене волосся на голові заворушилося. Я подумав, а чи не маєш ти якогось стосунку до такого собі помічника друкаря Михайла Добрянського, якого двадцять років тому поліція вважала викрадачем мого старшого брата?

Я подивився на нього. Раніше я б інакше відреагував. Тепер Михайло Добрянський був мені байдужим. Я вже його втратив назавжди. Спитав, лиш би щось спитати:

— Його тоді так і не арештували?

Тільки рука знову розболілася, віддаючи просто в серце…

— Ні, Михайло Добрянський був тоді в Бродах у справах фірми Піллерів. Знаєш, що було далі?

— Що?

— Тобі не цікаво? Не дивно, бо ти все це знаєш. Ти знаєш, що поліція знайшла тоді в Михайла на возі одежу викраденої дитини. Що почалися допити та арешти. Що у всіх було алібі на цю ніч, у всіх, окрім Михайла. Що він втік, і на нього влаштували облаву… Ти все це знаєш. Чому ти нічого мені не сказав?! Що наші батьки були між собою пов’язані?

— Це щось змінило б?

— О, Господи! Це змінило б усе! Ти весь цей час ішов поруч і знав, що відбулося двадцять років тому, і ні слова мені не сказав! Якби ти все розповів, ми б знайшли розв’язок набагато швидше, ми змогли б…

Він глянув на мене й осікся. Цей день мусив колись закінчитися… Мусив.

— Ти вважав моїх батьків винними у смерті твоїх… Увесь цей час.

— Немає в мене батьків. І ніколи не було.

— У всіх були батьки, — не погодився Янек. Він часто зі мною не погоджувався.

— Ти знову відволікся, — нагадав я йому, намагаючись не думати про руку. І про чоловіка, якого довгий час уважав своїм батьком. Заради якого був готовий віддати своє життя. Як все-таки доля вміє жартувати! Вдаряє по пальцях, а потрапляє просто в серце…

— Я побував там, Мар’яне! На Круп’ярській, під номером два, біля колишньої садиби Добрянських! Я згадав, як ти мені показував це місце, де ви колись жили, і пішов туди. Спитай, для чого я туди пішов?!

— Для чого ти туди пішов?

Янек пройшовся туди-сюди по розгромленій, залитій світлом кімнаті. Важко дихав, важко думав над чимось…

— Я підійшов до огорожі цього закинутого дому, постояв, обійшов довкола… Я не знав, для чого я це роблю, чесно! Просто щось у мені кричало, що я мушу… а що мушу — я не знав!

Був схвильований, як ніколи. Я підвівся. Щось тут було не так!

— Яне, що там сталося?

Його очі горіли, як очі безумця!

— Я зустрів там одну беззубу стару, яка… яка… — його рука потяглася до шиї. — Як я налякався, Мар’яне…

Я схопив його за плече і струсонув.

— Яне, незалежно від того, що там сталося, ти завжди будеш найвідважнішою людиною з усіх, кого я знав! А я зустрічав багато людей різних станів, з різними титулами і без, повір мені! Ти чуєш мене, Яне?!

Він потер рукою шию і кашлянув. Тоді блідо усміхнувся. І поступово, потроху напруження почало покидати його…