Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

радістю мчить у Краків, де в домі Генріха Губицького зустрічає свою давню пасію Ядвігу Свіжавськи. Заміжжя пішло їй на користь, вона подорослішала, встигла втратити одну дитину під час пологів, над п’ятирічним сином Яном трясеться і не зводить з нього очей. Її чоловік, син Генріха Анджей Губицький, продовжив справу своїх предків і примкнув за цей час до повстанців у Росії. Уже три роки минуло відтоді, повстання розгромлене, а вони досі не мають від нього вісточки.

Адвокат переконує їх, що має знайомства по той бік кордону, і просто при них пише запит до царської влади щодо польського повстанця Анджея Губицького. А поки запит буде в дорозі, треба навести порядок у їхньому маєтку в Накваші. У нього є кандидат на роль управителя, якби вони погодилися, він особисто прослідкував би за цією справою.

Генріх сумнівається в доцільності такої заміни, але Ядвіга в захваті від серйозного і солідного адвоката, який набагато старший за її Анджея та набагато розумніший. Вона загоряється бажанням побачити родинний маєток свого чоловіка на власні очі і благає свекра відпустити її. Вона очікує, що подорож розвіє її тугу, та й сину буде цікаво змінити обстановку. А в супроводі адвоката їм нічого не може загрожувати. Свекор урешті-решт погоджується.

Адвокат на вершині блаженства. Нарешті він зможе залишитися з жінкою своєї мрії наодинці і розповісти їй про свої давні почуття. Вони вирушають у дорогу…

Ян знову підійшов до вікна. Не боявся відкритих просторів і небезпечних супротивників. Мало чого боявся в цьому житті.

Виріс і змужнів за цей час. Із ним тепер нестрашно було вийти на будь-яку війну. Я піймав себе на думці, що був би щасливий мати такого друга.

Шкода, що запізно…

— Знаєш, коли ми з тобою вирушили в дорогу, я не був певен, що ми доберемося до кінцевої станції. Я не був певен, що вона взагалі існує, ця кінцева станція. Усе так швидко відбувалося… У мене навіть часу подумати не було.

— Ми добралися…

Він кивнув:

— І я досі не можу в це повірити.

А я не міг повірити, що це наша остання з ним розмова. Мені не вистачатиме цих розмов. Як же мені їх не вистачатиме!

— Але я знову відволікаюсь… Поки Ядвіга Губицька і Казимир Полянський прямують до Накваші… Що таке?

— Казимир Полянський?

— А я хіба не казав? Стільки всього розказав, а головне забув… Нашого адвоката з Рудників звали Казимир Полянський… Бачу, ти його знаєш?

Я проковтнув шерхлу грудку в горлі.

— Казимир Полянський. Він… це він запропонував Бохенським за п’ятнадцять тисяч організувати… твоє вбивство. Він найняв Альфонсо, а той — мене…

Деякі слова холодні, як лід. А деякі — печуть вогнем.

— Уявляю, як вони всі здивувалися, коли побачили мене живим. І мій опікун, і твій Альфонсо. Усі плани їм перекреслили… Як тоді, у шістдесят шостому… Двадцять років пройшло, а крапки над «і» досі не розставлені… Ось, дивись…

Він розгорнув мапу Австро-Угорщини і провів пальцем із заходу на схід.

— Ядвіга з малолітнім Яном і Казимиром Полянським перетнули тоді практично всю Галичину. У шістдесят шостому році працювала тільки одна гілка залізниці — від Перемишля через Краків сюди. Другу гілку, до Чернівців, мали невдовзі відкрити. А третю, до Бродів, тільки добудовували. Адвокат винайняв тут на двірці екіпаж і протягом цієї довгої дороги зробив практично все, щоб остаточно зачарувати свою супутницю.

Коли вони добралися до Накваші, у його голові зародилася впевненість, що вона йому не відмовить. Але він зробив одну суттєву помилку: усю дорогу він не зважав на її сина — головного чоловіка у її житті. Він відмахувався від його запитань, злився, коли той перебивав їхню розмову, а в палаці, згораючи від нетерпіння залишитися сам на сам зі своєю коханою, не стримався, нагримав на нього і відправив спати.

Це була його помилка. У Ядвіги наче пелена впала з очей. А Казимир нічого не помітив. Ледве розпрягли коней і перенесли багаж, ледве вони залишилися наодинці, як він кинувся цілувати їй руки і клястися у вічному коханні. Але Ядвіга одразу й чітко присікла ці клятви. Вона крижаним тоном наказала йому забиратися геть. І більше ніколи перед нею не з’являтися. Він кидався їй у ноги, просив пощади, але вона була невмолима. «Я одружена, і мій чоловік живий, я це відчуваю. Я відмовляю вам також у вашому проханні замінити тутешнього управителя, про що негайно повідомлю свекра».

Прощаючись, Казимир сказав: «Це небезпечні землі. Без мене вам буде тут сутужно». «Впораюся», — відказала вона.

— Звідки ти все це знаєш?

— Зі щоденника мого батька! У твого Фонся поліція знайшла наш архів. Там все й описано…

— Щоденник… Михайло Добрянський теж вів щоденник…

— Який збіг! Якби я раніше його прочитав, до всіх цих подій…

— Якби ми могли наперед постелити собі соломку…

— Твоя правда… Наступної ночі з палацу в Накваші зник малолітній Ян Губицький. Казимир Полянський був не з тих, хто легко програє. Він ударив у найболючіше місце жінки, яка ним знехтувала. Та й на кону лежав солідний куш. Якщо не замінити управителя, уся угода з Бохенськими летить псу під хвіст…

— Поліцію викликали?

— Аякже, бродівський комісар наказав усе довкола прочесати, але безрезультатно. У палаці було мало людей, лише старий управитель, один сторож, який звик куняти ночами, покоївка та