Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Це ж просто. Невже ти думаєш, що пані Ніна захоче балакати з людиною, яку запідозрили в шпигунстві?

Дизма замислився.

— Надісь, ні, — відповів по паузі.

— Чи гадаєш, що такого взагалі прийматимуть у вищому світі?.. Ні, брате, після цього йому доведеться скласти манатки і — драла.

— Гм… Але… він же може пояснити, що то була помилка, — зауважив Никодим.

— А ми, — сказав Вареда, — можемо дати зрозуміти, що його випустили, бо він був надто спритний і вчасно знищив усі докази своєї провини.

Дизма визнав, що полковник має рацію. План був готовий, і, не зволікаючи з його виконанням, Вареда подзвонив до свого товариша, начальника другого відділу штабу — полковника Ярца.

Увечері вони здибалися вже втрьох. Ярцу всього не пояснювали, бо Дизма не хотів втаємничувати його в свої турботи нареченого. А втім, Ярц і не цікавився ними. Йому було цілком досить того, що президент Дизма підозріває цього іноземця, котрий не має тут ніякої ваги, що президентові треба скомпрометувати Гелля, ну, і того, що вечеря була чудова.

Все мали зробити вранці другого дня.

Никодим прийшов до банку дуже збуджений. Не міг дочекатися денних газет і майже щохвилини посилав кур’єра на вулицю довідатись, чи не вийшли ще вони.

Нарешті кур’єр приніс три газети.

Дизма кинувся гарячково переглядати їх. У двох не було ні слова про Гелля. Зате третя на першій сторінці давала жирним шрифтом невелику замітку під назвою: «Слід нової шпигунської групи. Арешт елегантного шпигуна у фешенебельному готелі».

Повністю прізвище Гелля в замітці не було названо, як вони й домовлялися. Шпигун виступав там під літерою Г. Але описували його так, що в кожного, хто тільки знав Гелля, не лишалося ніяких сумнівів: ідеться саме про нього.

Дизма потер руки.

Уже спокійно і врівноважено, вгамувавши нерви, заходився переглядати папери, велів принести кореспонденцію на підпис, жартував з секретаркою, обійшов відділи банку, з усмішкою відповідаючи на вітання, а по тому взявся читати листи. Між ними був і лист Кшепицького. Той писав:

«Шановний пане президенте!

Передусім поспішаю доповісти, що все поки що гаразд. Ніякої опозиції, ні саботажу я не зустрів. Уже потроху орієнтуюсь у справах. Коборів — це золоте яблуко. Віншую вас! За місяць я знатиму тут кожну стеблинку і кожен камінець. Але всі тут, пане президенте, бояться вас, як вогню! Ще більше, ніж у банку. Був уже двічі в Гродно, у скарбівниці. Рабінович дає по 700 злотих за штуку. Хоче взяти 30 телиць, але платить шестимісячними векселями фірми «Натан Гольдер і К°», жиро банкірської контори Кугля в Білостоку. Прошу вас, пане президенте, телеграфувати, чи можна їх прийняти. Кашперський каже, що вони надійні.

Гелля, про якого ви пишете, я не знаю і нічого про нього не чув. Якщо вас цікавить моя думка, то раджу вам не брати близько до серця. Але обережність ніколи не завадить. Отож, мені здається, найліпше буде сказати пані Ніні, що той Гелль хворіє на невиліковану венеричну хворобу. Це її злякає.

Був двічі у флігелі в Жоржа Понімірського, бо він тяжко хворий. Лікар твердить, що в нього запалення легенів. Дуже висока температура, марення, мене зовсім не впізнав. Думаю, що може дати дуба. Коли довідався, що Куницького чорти взяли, зрадів страшенно і в припадку шалу без пальта вибіг у парк. Видно, застудився.

Гасав по парку і кричав на все горло. Мені власне шкода його. Бідний хлопець».

Далі Кшепицький робив звіт про прибутки і видатки, просив Никодима прискорити справу з шпалами і обіцяв незабаром на день-два приїхати до Варшави.

Никодим був задоволений. Продиктував друкарці телеграму, щоб Кшепицький узяв векселі, — адже він сам вірить, що вони надійні, — і подзвонив до пані Пшеленської, сповістивши, що прийде до неї обідати.

У пані Пшеленської застав, крім домашніх, молодшу графиню Чарську і ще двох молодих людей, з якими був знайомий, але прізвищ їх не пам’ятав.

Поздоровкався і зразу ж запитав:

— Ви вже знаєте про цей арешт?

— Про який?

— Ні, не знаємо.

— Кого арештували?

— От як виходить, — покивав головою Дизма. — Тепер ні за кого не можна ручатися. А здавалося — такий симпатичний чолов’яга.

— Та хто ж? — не витримала пані Пшеленська.

— Хто? Ну цей же, Оскар Гелль.

— Хто? — занепокоєно перепитала Ніна.

— Гелль, — відповів Никодим, стежачи за виразом її обличчя.

— Не може бути! Пан Оскар?!

Никодим флегматично поліз до кишені і подав пані Пшеленській газету, показуючи місце, обведене червоним олівцем.

Пані Пшеленська голосно прочитала і зітхнула:

— Гарна історія! Боже мій!

Ніна взяла газету і сама перечитала замітку. Була страшенно пригнічена.

— Тепер нікому не можна вірити, — сентенційно сказала пані Пшеленська.

— Гидота, — видавила Ніна. — Люди гидкі, це одне велике болото!

— Ну, не треба перебільшувати, — коротко мовив Дизма.

Почалася розмова про Гелля, причому майже всі пригадали всякі подробиці його поводження, які вже давно викликали підозру.

Ніна не чула цих балачок. У голові роїлися думки про те, який лихий і фальшивий світ, яка вона самотня та беззахисна в ньому, не підготовлена до тих несподіваних ударів, що можуть посипатися звідусіль.

Придивлялася до Дизми. Кучеряве волосся, квадратний лоб, короткий ніс, вузький рот, тонкі губи і величезна, могутня нижня щелепа. Можливо, задовгий тулуб і трохи розкарячені ноги.

«Здавалося б, звичайна