Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Кохати і бути коханою, — казала їй тітка, — це, моя люба, найкраща косметика для жінки. Ти ж просто на очах розквітаєш!

Згодом Ніна сміялася, розповідаючи про це Никодимові.

Про свого чоловіка вона сливе зовсім не думала. Зрештою, і ніколи було. Вир світського життя поглинув її. І це життя було ще веселіше від того, що Ніна мала величезний успіх. Молоді та літні чоловіки навперейми залицялися до неї, в кожному салоні її оточувало безліч поклонників.

Знайшовся серед них і такий, на якого Дизма почав зиркати занепокоєно.

Підставу до того давали не так достойності залицяльника, як поводження самої Ніни. Аж надто очевидно вона вирізняла його. З ним найчастіше розмовляла і танцювала.

Це був чоловік майже сорока років, високий, щуплий, з волоссям, мов позолочені сонцем коноплі. Явився зненацька, казна-звідки, видать, об’їздив увесь світ, бо так вільно патякав про Австралію, Перу або Гренландію, ніби то були Константін чи Миланувек[33]. Звали його Гелль, Оскар Гелль. Про себе розповідав, що народився в Росії, Дизму, коли довідався, що той закінчив Оксфордський університет, почав називати колегою. Сам він учився в Кембріджі. А втім, польською мовою володів так само добре, як і десятком інших. Коли його просили сказати, якої він національності, Гелль кумедно розводив руками.

Ніні він одразу сподобався — Никодим легко помітив це, тим більше, що вона й не приховувала своєї симпатії до того волоцюги.

Назвати становище небезпечним ще не можна було, а проте Дизма турбувався дедалі більше. До того ж у нього не було напохваті Кшепицького, який усьому потрапить зарадити. Написав йому і тепер ждав — не міг діждатися відповіді.

Тим часом Оскар Гелль непогано прижився у Варшаві. Завів широкі знайомства, бував на кожному балі, не обминав жодного дансинга. Ніяких ділових справ у нього не було, а гроші завше водилися, тому всі вважали, що він багач і навіть може стати бажаною партією.

В Польщу його привіз граф Помяловський, запросивши на влови — полювати на диких кабанів. Сам граф мало що міг сказати про Гелля, бо познайомився з ним на палубі італійського корабля під час подорожі до Канарських островів.

Никодим усю свою спритність скерував на те, щоб відірвати Ніну од того волоцюги, але прямо їй сказати про це боявся: знав, що так можна зіпсувати діло.

Невідомо, доки тривало б таке становище, якби одного разу в розмові між Геллем і Ніною не було названо випадково ім’я Касі Жуницької.

Виявилося, що Гелль добре її знає, частенько стрічався з нею в Давосі, Каннах і Женеві, що вони час від часу навіть листуються — обоє цікавляться телепатією, отож обмінюються новинами спостереженнями в тій галузі.

Ніну схвилювала ця звістка. Адже досі вона не мала уявлення, що з Касею. А Ніна ж вельми любила дівчину, та й спогади зв’язували її з Касею надто міцно, щоб вона могла байдужки сприйняти цю несподівану новину.

Певна річ, при першій же нагоді Ніна сказала Никодимові:

— Уяви собі, пан Гелль добре знає Касю! Зустрічав її за кордоном, а тепер вони навіть листуються! Бідна Кася, така самотня… Мені жаль її.

— Е-е… Може, цей Гелль усе бреше.

— Нікусь! Як ти можеш так говориш! — обурилась вона. — Пан Оскар сущий джентльмен.

Це переповнило чашу.

Дизма постановив діяти. Надумав порадитися з Варедою і того ж дня домовився пообідати з ним.

Після першої ж чарки приступив до діла.

— Слухай, Вацусь… Ти знаєш отого Гелля?

— Знаю. Веселий тип.

— Веселий чи не веселий — чорт там з ним танцював! Але, розумієш, він вставляє мені палиці в колеса.

— Тобто?

— Псує справу з нареченою.

— Ну то дай йому зуботичину, а як буде комизитись — два пістолети і амба.

— Поєдинок? — скривився Дизма.

— Авжеж. Кажу тобі, Нікусь: у таких випадках найкраще зразу — шасть-прасть, без балачок.

— Та, бачиш… Мені не це важливо. Йдеться про бабу. А баба ще більше хилитиметься до нього, якщо я пораню його чи що.

— Ну, а що ж ти мислиш робити?

Дизма пошкріб підборіддя.

— Може б арештувати цього типа?.. Чорт його знає, що він за пташка — пройдисвіт, волоцюга…

— Гм… Між нами кажучи, нема ніякої підстави.

— А може, він шпигун? — непевно мовив Дизма.

— А якщо ні? Чого б йому тепер бути шпигуном?

— Може не бути, а може й бути. Ніхто його не знає. Звідки у нього стільки грошей, га? З чого він живе?

— Гм…

— Приблуда. Іноземній громадянин…

— Що ж, — замислився Вареда, — це можливо. Можна було б перевірити його документи, навіть обшукати номер у готелі. Але як виявиться, що все в порядку, то буде провал. Це не метод…

Полковник випив чарку горілки і раптом грюкнув кулаком об стіл.

— Є спосіб! Знаєш, оце буде спосіб…

— Ну?

— Ти ж хочеш не засадити його, а тільки… відсадити?

— Як це — відсадити?

— Ну, відтягнути од пані Ніни.

— Авжеж.

— Ну, значить, є спосіб. Арештують його, зроблять обшук, напишуть про це в газетах, а потім попросять у нього пробачення і випустять.

— Ну й що це поможе?

— Як-то — що? Не кумекаєш?

— Ні.