Ада Самарка - Смак заборони

від першого струменю крижаного душу, що вдаряє в груди). І звідкілясь із-за плеча Вірин палкий шепіт: «Руку… просто дай мені свою руку!». І там мої пальці боязко, невміло терлися разом із моторною Гепардовою лапою. А він сам, заслоняючи сонце, розмірено погойдувався між нами двома, шепотів щось про блаженство…

І потім знову безгучний грім, мокра гаряча судома, смак ванілі на губах і рвучке зітхання.

— Господи… мені ж потрібно йти…

Віра якимось незбагненним чином виявилася в мене під пахвою, а Гепард відкинувся нарешті на спинку лави, простяг ноги під моїм спітнілим стегном і блаженно посміхнувся.

— Почекай… не поспішай… Відпочинь… — Віра волого поцілувала мене в кутик губів і почала шукати мій одяг.

У тілі сиділа така страхітлива легкість, що трохи паморочилася голова. Вони поставили мене на ноги й змусили пройти метрів 4 по прямій лінії.

— Ну, годі, я вже 12 хвилин, як повинна бути вдома.

Як би я не силкувалася, але всі мої рухи виходили повільні, сонні, а в свідомості кружляла строката заметіль із конфетті щойно пережитого блаженства.

— Це було… це було… — шепотів Гепард.

Так, це було. Ось і все.

Я повернулась у реальність, спіткнулася об поріг і ледь не впала в коридорі, тобто сповістила про свій прихід диким гуркотом збитої етажерки. З кухні вискочив татусь із ножем у руках, і весь його гнів начебто відлетів кудись, настільки зацькованою і жалюгідною я тоді була.

— Ти де тинялася? — зовсім не так, як планувалось, поцікавився він.

Я підвелася з підлоги, скоса глянула на себе в дзеркало (нормальний такий вигляд…) і буркнула, що засиділася біля Будиночка, писала роман, і взагалі, в мене сьогодні день народження, і можу я хоч раз на рік не звітувати про якісь нещасні 15 хвилин?!

— Двадцять п’ять, — похмуро сказав татусь і пішов назад у кухню різати салат.

Це ж треба! Олів’є! Виходить, хоче помиритися… А взагалі, 25 хвилин запізнення… Та такого раніше взагалі жодного разу не було, мені ж за таке повинні були шию скрутити!

Нишком я пробралася у ванну (ну, навіщо зайвий раз привертати увагу — з моєю неохайністю другий душ за сієсту має підозрілий вигляд). Там я довго вивчала своє засмагле веснянкувате обличчя. У мене були ці очі… зовсім дорослі, жіночі, іронічно-цинічні. Навіть колір начебто перемінився — з карого на золотаво-бурштиновий.

Nach Mittag

Гадаєте, це було все?

Розповідаю: коли ми нарешті спустилися на пляж, татусь ні з якого дива дозволив мені піти аж у «Ясну Поляну» по печиво. Відразу на обрії виникла наша тигрова лілія — гнучка, мов танцівниця, в цільному білому купальнику, що ідеально підкреслював фантастичну довжину її засмаглих ніг.

Мені дали грошей і послали по печиво.

Макс упіймав мене, як звичайно, біля хвіртки на пляж «Ясної Поляни», де на останньому поверсі човново-прокатно-оздоровчого комплексу було кафе «Дельфін».

— Чого це тебе ранком не було? — скидаючи темні окуляри, запитав він, звично цьомкаючи мене в щоку.

— Це в тебе хотіла б довідатися.

— Ну, гаразд… Із днем варення, — притяг до себе й знову лунко поцілував у щоку (де ще й досі зберігались чуттєві відбитки моєї божевільної сієсти).

— Дякую. А в мене все чудово.

Він пильно глянув мені у вічі:

— Ти що, пила шампанське?

— Не зовсім.

— Не зовсім шампанське?

— Не зовсім пила.

— Ти інтригуєш! А хочеш коньяку? І взагалі, як там твій тато?

Я дозволила обійняти себе за стан:

— Тато теж чудово. Гадаю, що протягом найближчих 30-ти хвилин він про мене не згадає.

— Навіть так? Виходить, ідемо?

— Куди йдемо?

— До мене йдемо, пити коньяк!

— Та ти що! З глузду з’їхав?

— А що? Ось мій дім, — він, сліпуче посміхаючись, кивнув на одне з високих вузьких вікон на другому поверсі.

— Та там же тренажерний зал.

— І збоку моя скромна обитель.

— Я не знаю…

— І взагалі, в мене там є одна книжка, саме те, про що ти мені розповідала, Російський Art Nouveau, подарункове видання. Йдемо?

— Гаразд.

Як і слід було очікувати, ніякої книжки в Макса не було. Кімната виявилася вузькою, з білими стінами й величезним вікном від підлоги до стелі, відчиненим просто в море. Біля вікна стояло незастелене ліжко, з-під якого стирчала дорожня сумка. А на стіні навпроти висіло дзеркало. І все.

Він увійшов слідом за мною й відразу замкнув двері.

— Ну, показуй свої скарби, — я гарно вигнулась, розглядаючи себе в дзеркало. М-да, є на що клюнути.

— Спершу коньяк.

Він налив мені повну чарку.

— Я ніколи в житті не пила коньяку.

Він підійшов зовсім близько, так, що золотаві волосинки на його руці з командирським годинником лоскотали моє передпліччя:

— А з чоловіками? Як із чоловіками? Ти коли-небудь у житті спілкувалася з ними?

Я місячно посміхаючись, пильно дивлячись йому в очі, зробила великий ковток, притисла до губів зап’ястя й нарешті відсапалась:

— І з жінками теж…

— Що — з жінками? У тебе був секс із жінкою?

— Так, приблизно 45 хвилин тому.

Він аж сахнувся. І потім схвально почав говорити щось, на його погляд, жахливо розумне, що стосувалося