Ерік Ларсон - Постріл із глибин

початкова швидкість складала 18 вузлів — затоплення відбувалося «форсовано»[561], і морська вода заливала корабель зі швидкістю близько 100 тонн на секунду. Вона ринула в поперечний бункер та котельню № 1, де розміщувалися два котли з однокінцевими нагрівачами та два з подвійними. Саме звідси починалася головна парова труба. Вода також затопила поздовжні бункери з правого борту — біля місця удару, — і корабель відразу почав хилитися на правий борт. Вода продовжувала прибувати в котельню № 1 та поперечний бункер, і ніс теж почав іти від воду. Корма здіймалася вгору, і корабель почав перевертатися.

Капітан Тьорнер стояв на палубі А, коло дверей у свою каюту, коли раптом почув вигук вартового про торпеду[562]. Він побачив слід на воді й торпеду, що зникла під правим бортом. На мить запала тиша, а потім у повітря здійнявся стовп води та уламків. Через раптовий вибух та нахил корабля Тьорнер втратив рівновагу.

За його спиною падали вода та уламки, і він помчав сходами на місток.

Те, як пасажири перенесли вибух, цілковито залежало від того, де вони перебували в цей момент. Корабель був дуже довгий — близько 800 футів — і неймовірно пластичний. Ті, хто стояв або сидів ближче до корми, у кімнаті для паління другого класу, або в кафе «Веранда», або ж на звісі корми — там, де корма виступала над стерном, — відчули лише глухий удар. Олівер Бернард тоді подумав: «Ну, не все так погано»[563]. Ті, хто був найближче до містка, відчули все більш яскраво: «Нам на голови падали вода, шматки вугілля, уламки дерева та інше, — згадував Двайт Гарріс. — Я впав долу та пригас себе до борту, але весь намок!»[564]

Престон Прічард і Ґрейс Френч із веселощами продовжували шукати її «близнючку», коли раптом почули вибух та відчули, що корабель завалюється на правий борт. «Корабель так нахилився, що ми всі впали на палубу, і на якусь мить запанував безлад, — згадувала вона. — Коли я трохи отямилась, озирнулася навколо, але містера Прічарда ніде не було. Він наче зник»[565].

Надто налякана, щоб піти у свою каюту, міс Френч почала шукати рятувальний жилет на палубі — вочевидь, вона не знала, що всі жилети зберігаються в каютах пасажирів.

Усі почали діставати годинники. 19-річний Вільям Макміллан Адамс, що завжди мав годинник, помітив час вибуху —14:05. «Я помічав час усіх подій»[566], — казав він пізніше. Коли його запитали навіщо, він відповів: «Просто так. Не знаю навіщо». Чарльз Лоріа глянув на свій наручний годинник, що заводився без ключа, та засік час: 9:08 за бостонським часом, або 14:08 за Гринвічем[567]. Усі інші казали, що вибух стався о 14:10; пізніше згодилися саме на такому часі.

За декілька секунд Лоріа відчув, як корабель похилився на правий борт і на ніс. «Ці два порухи окремо відчувалися дуже чітко, — писав він. — Здавалося, корабель наче пішов на дно, але раптом зупинився, наче морська вода наткнулася на переборки, і корабель трохи вирівнявся та наче підняв ніс. Я вже навіть відчув себе в безпеці та спочатку подумав, що корабель залишиться на поверхні»[568].

Ще за якусь мить стався другий вибух. (Завжди точний Вільям Макміллан Адамс сказав, що другий стався за 30 секунд після першого.) Він був інакший. У перший раз це була різка єдина детонація, але в другий раз, казав Лоріа, вибух був «дуже приглушений». Хвиля від вибуху пройшла вздовж усього корабля, наче зародилася десь у глибині корпуса. Вибух такий, «наче це котельня, думаю»[569], згадував Лоріа. Визначити місце вибуху він не міг — «звук був недостатньо чіткий».

В обідніх залах рослини на столах трохи зрушили з місця. Скляний посуд попадав долу.

Марґарет Макворт та її батько, Д. А. Томас, закінчили обід і якраз збирались увійти в ліфт на палубі О, коли Томас пожартував: «Думаю залишишся вночі на палубі — може, розважимося?»[570]

Макворт іще не встигла відповісти, як почувся глухий вибух — не гучний, лише глухий удар спіднизу. «Я розвернулася та вийшла з ліфта. Сходи виглядали якось безпечніше».

Її батько вирушив спробувати щось дізнатися. Маргарет, як і планувала раніше, відразу пішла у свою каюту на палубі В по рятувальний жилет. Корабель сильно нахилився, і йти було важко. Вона рухалась уздовж нижньої сторони коридору по куту між стіною і підлогою, де зіткнулася зі стюардесою. Вони, писала Макворт, «згаяли хвилину на вибачення»[571].

Узявши свій жилет, Макворт побігла в каюту батька та взяла ще один для нього. Вона піднялася на відкриту шлюпкову палубу та перейшла на лівий борт — він був вище. Їй здалося, що перебувати тут безпечніше — «якомога далі від субмарини».

Тут вона й зустріла свою знайому, з якою ділила стіл, Дорогі Коннер, і запитала, чи може вона залишитися з нею, поки чекає