Ерік Ларсон - Постріл із глибин

Нагору почав підніматися цілий натовп пасажирів третього класу — галасливий та енергійний.

Макворт повернулася до Коннер та зауважила:

— Я завжди думала, що корабельна катастрофа — це організований захід[572].

— Я теж, — погодилася Коннер, — але за останні 5 хвилин я дізналася до чорта нового.

Чарльз Лоріа стояв поруч із Елбертом Хаббардом та його дружиною. Він квапив їх спуститись у каюту по їхні жилети, але подружжя наче заціпеніло. «Містер Хаббард стояв коло поруччя й ніжно тримав руку своєї дружини; вони обоє наче були нездатні діяти»[573].

Лоріа сказав Хаббарду: «Якщо ви не волієте піти, то залишайтеся тут — я принесу їх вам»[574]. І Лоріа вирушив у напрямку своєї каюти.

Більшість батьків, почувши вибух, пережили особливий жах. Шестеро дітей родини Кромптонів з Філадельфії розбіглися по всьому кораблю, як і четверо дітей із родини Перлів, ньюйорківців. Корабель був величезний, і старші діти розважалися тим, що бігали всюди по палубах. Батькам доводилося розшукувати своїх дітей, які розгубились у натовпі пасажирів на шлюпковій палубі, який тільки ріс, причому ще й тримати в руках немовлят і не давати розбігатися малечі.

Нора Бретертон, 32-річна дружина журналіста з Лос-Анджелеса, придбала квиток для себе та двох своїх дітей, Пола та Елізабет, яких вона везла в Англію у гості до своїх батьків[575]. Полу було 3 роки, а Елізабет — Бетті — півтора. Бретертон, крім того ще й вагітна, подорожувала сама, бо її чоловік мусив залишитись у Каліфорнії через роботу.

У неї була каюта другого класу ближче до корми на палубі С — палуба-притулок. Перед обідом вона залишила дочку на «гральному майданчику» на верхній палубі, а потім віднесла сина в каюту спати.

У мить, коли вдарила торпеда, вона перебувала на сходах між двома палубами. Місіс Бретентон завмерла. Вона не знала, куди кинутись найперше: нагору забрати дочку чи вниз — забрати сина, що спав у каюті? Світло згасло. Корабель почав раптово хилитися, жбурляючи її з однієї стіни на іншу.

І вона побігла по дочку.

Повернувшись на місток, капітан Тьорнер почав роздавати накази[576]. Двигунам — «повний назад». Як гальмо використовувалися турбіни заднього ходу — корабель треба було повністю зупинити, перш ніж можна буде безпечно спустити шлюпки. Двигуни не відповідали.

Тьорнер наказав старшині-стерновому Г’ю Джонстону різко повернути в бік берега, до якого ще було з дюжину миль. У найгіршому випадку він виведе корабель на берег, зменшуючи небезпеку затоплення.

Джонстон стояв у стерновій рубці, невеликому приміщенні на містку. Він повторив команду Тьорнера, підтверджуючи її отримання, та повернув штурвал так, щоб корабель став під кутом у 35° до берега.

— Так, хлопче, — мовив Тьорнер[577].

Джонстон згадує, що корабель послухався штурвала.

Далі Тьорнер наказав «вирівняти» корабель, тобто встановити штурвал так, щоб корабель не відхилявся від потрібного курсу. Джонстон викрутив штурвал на 35° у зворотному напрямку.

— Прав на Кінсейл, — розпорядився Тьорнер, вказуючи Джонстонові на маяк на мисі Олд-Хед. Джонстон повторив наказ капітана й почав виконувати.

Цього разу корабель не послухався. Судно почало відхилятися, «валитися» в бік відкритого моря. Джонстон спробував опиратися дрейфу. «Я робив усе, що мав, для того щоб вирівняти корабель, — казав Джонстон, — але він усе одно відхилявся». Тьорнер повторив свій наказ повернути до берега.

Джонстон намагався. «Я повернув штурвал по колу, але корабель не реагував і продовжував відхилятись у бік моря».

Тьорнер наказав другому помічникові Персі Геффорду перевірити спиртовий показник рівня — морський аналог рівня, яким користуються столяри.

Геффорд доповів:

— 15° на правий борт, сер.

Тьорнер наказав закрити всі водонепроникні двері нижче від пасажирських палуб — ними керували з панелі, розташованої вздовж передньої стінки містка. Тьорнер наказав Геффорду спуститися вниз на бак і перевірити, чи зачинилися двері.

Геффорд зупинився коло стернової рубки та сказав Джонстону кидати оком на спиртовий рівень і «крикнути, якщо й далі відхилиться». Після цього він пішов з містка й більше не повернувся.

Тьорнер наказав опустити шлюпки «до поруччя», тобто на такий рівень, щоб у них безпечно могли сісти пасажири. Спускати на воду їх ще було не можна, бо корабель продовжував рухатися за рахунок інерції від вихідної швидкості «Лузитанії» у 18 вузлів. Якби турбіни заднього ходу ввімкнулися, то корабель можна б було зупинити протягом 3 хвилин, але тепер залишалося тільки чекати, доки опір води зупинить судно. Лайнер відходив від берега широкою дугою. Форсоване затоплення продовжувалося.

Джонстон, стоячи коло штурвала, глянув на спиртовий рівень. Він хоча б показував стабільні 15°.

Тьорнер вийшов на крило містка. Унизу, на шлюпковій палубі, юрмилися пасажири та палубні матроси.

Кочегари, чорні від сажі, пробивалися крізь натовп, наче тіні. Деякі з них вилазили на поверхню крізь вентиляційні ходи.

Унизу, у карантинному ізоляторі, Роберт Кей із матір’ю відчули удар торпеди — Роберт описав його як «шалений вибух». Після нього почувся ще один, глухіший, наче звідкись ізсередини корабля. Погасло світло.

Його мати схвилювалась, але, як не дивно, зберігала спокій. Роберт