Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

забрати Клару з полонини, потім з нею та бабусею дістатися до Баде Раґацца. Звідти й мала розпочатися їхня подорож.

Клара була дещо знічена несподіваним від’їздом, але день видався таким ясним, подорож мала бути захоплюючою, тож не до смутку!

Бабуся вже встала й взяла Гайді за руку, щоб розпочати спуск додолу, коли їй спало на думку, що для внучки ця дорога задалека та заважка й вона злякано вигукнула:

— А що ж нам із Кларочкою робити?

Проте Вуй, не роздумуючи, звично взяв Клару на руки й твердим поступом закрокував услід за бабусею, яка задоволено та заспокоєно час від часу оглядалася на них. Зеземанн ішов позаду всіх.

Дорогою бабуся розпитувала про бабцю: у яких умовах вона живе, чи не хворіє, особливо взимку, коли тут, у горах, настають люті холоди.

Гайді відповідала змістовно, грунтовно та зі знанням справи. Розповіла, як застала тоді бабцю в її куточку закутаною, і як старенька трусилася від холоду. Дівчинка навіть добре знала, що з харчів є в сім’ї Петруся-козопаса, і чого їм бракує.

Бабуся уважно слухала, деколи жваво перепитуючи та уточнюючи.

Бриґітта була надворі, вона саме вивішувала сушити свіжовипрану Петрусеву сорочку, коли побачила процесію, що простувала з полонини. Жінка кинулася в хатину.

— Мамо, вже почалося, — поспішила вона повідомити стареньку, — всі йдуть додолу, навіть Вуй з ними, слабу панночку на руках несе.

— Йой, і то мусило так статися! — забідкалася бабця, — вони забирають Гайді… берут дитину з собою. Ти то видиш, га? Йой, Бозю, ти мій Бозю, та хоть би руку мені на прощання дала, і то би було легше. Йой, та хоч би раз ще її послухати!

В цю хвилину двері хатини розчахнулися навстіж, у кімнату влетіла Гайді, кількома стрибками добралася до бабці в кутку й обняла її.

— Ба-а-бцю! Ба-а-бцю! Моє ліжко привезуть, а разом з ним цілих три подушки і грубезну ковдру. За два дні вже тут буде, так бабуся з Франкфурта сказала!

Дівчинка дуже поспішала повідомити радісну новину, бо ніяк не могла дочекатися бурхливої радості старенької. Проте бабця лише ледь усміхнулася і сумно проказала:

— Яка ж то має бути хороша пані! Я би мала тішитися, що вона тебе забирає. Але, дитино, я того не переживу!

— Що? То що за такі сумні розмови? Це хто таких дурниць бабці наговорив?! — пролунав чийсь голос. Бабуся привітно потиснула руку старенької, бо саме зайшла в хатину та почула розмову. — Про якийсь від’їзд до Франкфурта й мови не може бути. Гайді залишається й надалі з бабцею, щоб та мала свою радість. Ми будемо часто приїжджати до неї, бо і ми їй дуже раді. Тепер щороку приїжджатимемо на полонину, бо тут відбулася подія, за яку ми нашому Господові особливу подяку складаємо. Славитимем Його за чудо, яке від для нашого дитяти сотворив.

Аж тепер бабця зраділа по-справжньому. Вона намацала руку доброї пані Зеземанн і вдячно потискувала її, не знаходячи слів. Сама пані теж не втрималася, розчулилася від напливу почуттів: по її щоках збігло кілька сльозинок. Гайді, яка нарешті дочекалася усмішки на обличчі бабці, відчула себе на сьомому небі від щастя.

— Правда, бабцю, — мала притулилася до старенької, — тепер все так, як у тому вірші, що я тобі останнього разу читала? Ліжко з Франкфурта тебе вилікує?

— Певно шо так, дитинцю! І буде багато хорошого, шо мені Бозя пошле, — промовила схвильована бабця. — Як то добре, шо на білому світі ше є добрі люди, які готові помогти бідній старій! Нема нічого ліпшого для зміцнення віри в Отця Небесного для правдивого християнина, який не забуває вдовольнятися незначним, як дізнатися, шо є люди, сповнені доброти душевної до бідної та безпорадної жінки, як ото я.

— Люба бабцю, — обізвалася пані Зеземанн, — для Господа ми всі однаково бідні. Незалежно від статків кожному необхідно, щоб Він про нього не забував. Ну, а поки що — ми прощаємося. Ненадовго! Отож, до наступної зустрічі наступного року, коли знову приїдемо на полонину. Ми неодмінно, як тільки піднімемося сюди, відвідаємо вас. Ми вас ніколи не забудемо!

Але вона не змогла відразу піти як запланувала, бо бабця невпинно дякувала їй та бажала, як своїй благодійниці так і її сім’ї та родині, усіх благ, якими може наділити Господь.

Та настав час прощання, і пан Зеземанн разом з матір’ю пішли схилом униз, а дідусь поніс Клару на руках стежиною догори додому.

Наступного ранку були гіркі сльози прощання у Клари, бо вона мусила покидати любу полонину, а тут їй було так гарно… Гайді втішала її:

— Не встигнеш і оком моргнути, як знову настане літо, і ти приїдеш сюди. Повір мені, все буде ще краще. Зможеш сама кожного дня підніматися з кізками на квітучу полонину. На нас чекає стільки всього веселого!

Як і домовилися, за Кларою прийшов Зеземанн. Він стояв коло дідуся: чоловіки мали про що погомоніти. Клара витерла сльози. Гайдині слова її дещо заспокоїли.

— Передайте від мене привіт Петрусеві, — сказала вона, — а ще привітайте всіх кізок, а особливі вітання Білці. Ох, якби ж я ще їй могла зробити подарунок. Вона так допомогла мені видужати!

— Ти запросто можеш це зробити, — порадила Гайді, — вишли їй трішечки солі, ти ж знаєш, як вона любить ввечері злизувати її з долоні дідуся.

Порада Кларі сподобалася.

— Ой, та я вишлю їй сто фунтів!