Болеслав Прус - Фараон

— Я не знаю.

— Ага! Але чому я не повинен знати про це, я, наступник трону?

— Бо є державні таємниці, які знають лише кілька найвищих сановників.

— І яких може навіть не знати мій високошанований батько?..

— Звичайно, є речі, — відповів Ментезуфіс, — яких міг би не знати навіть його святість, якби він не був посвячений в найвищий жрецький сан.

— Дивно! — сказав, поміркувавши, царевич. — Єгипет — власність фараона, і, незважаючи на це, в державі можуть діятися справи, невідомі фараонові?.. Поясни мені це, будь ласка.

— Єгипет насамперед і навіть виключно і неподільно є власністю бога Амона, — відповів жрець. — Отже, цілком зрозуміло, що найвищі таємниці знають лише ті, яким Амон оповіщає свою волю й наміри.

Царевич, слухаючи це, мав таке відчуття, ніби його перевертають на ложі, втиканому кинджалами, та ще й припікають знизу вогнем.

Ментезуфіс хотів був устати, але намісник затримав його.

— Ще одне слово, — сказав він лагідно. — Якщо Єгипет такий безсилий; що нам не можна навіть згадувати про ассирійську данину… — Йому перехопило дух. — …Якщо, він такий нікчемний, — говорив він далі, — то де гарантія, що на нас не нападуть ассірійці?

— Від цього можна забезпечити себе угодою, — відповів жрець.

Наступник трону махнув рукою.

— Немає угоди для слабких! — сказав він. — Ніякі срібні таблиці, списані угодами, не захистять, кордонів, якщо за ними не стоятимуть списи й мечі.

— А хто сказав тобі, царевичу, що вони не стоять?

— Ти сам. Сто двадцять тисяч людей мусять відступити перед трьохсоттисячним військом. А. коли Ассірія захопить нашу країну, від Єгипту залишиться пустеля.

В Ментезуфіса спалахнули очі.

— Якби вони вдерлися до нас, — вигукнув він, — кістки їхні ніколи не побачили б своєї землі!.. Ми озброїли б усіх вельмож, робітничі полки, навіть злочинців з копалень… Ми забрали б скарби з усіх храмів, і Ассірія зустрілась би з півмільйонним військом єгипетських воїнів…

Рамзеса захопив цей спалах патріотизму жерця. Схопивши його за руку, він сказав:

— Але якщо ми можемо мати таке велике військо, то чому б нам не напасти на Вавілон?.. Хіба великий воєначальник Нітагер не благає нас про це вже кілька років?.. Хіба, його святість не турбують заворушення в Ассірії?.. Коли ми дамо їм зібрати сили, тоді воювати буде важче, але якщо ми почнемо самі…

Жрець перебив його.

— А ти знаєш, царевичу, — мовив він, — що таке війна, і то ще така війна, яка вимагає переходу через пустелю? Хто нам ручиться, що перше, ніж ми дійдемо до Євфрату, половина нашого війська й носіїв не загине від різних труднощів у дорозі?

— Ми надолужили б це однією битвою! — відповів Рамзес.

— Битва!.. — повторив жрець. — А ти знаєш, царевичу, що таке битва?..

— Думаю, що знаю! — гордо відповів царевич, ударивши рукою по мечу.

Ментезуфіс знизав плечима.

— А я тобі кажу, володарю: ти не знаєш, що таке битва. Ти маєш про неї зовсім фальшиве уявлення з маневрів, де ти завжди виходив переможцем, хоч не раз міг бути переможеним…

Царевич спохмурнів. Жрець засунув руку за свої шати і раптом спитав:

— Відгадай, що я тримаю в руці?

— Що?.. — перепитав здивований царевич.

— Відгадай швидко і точно, — натискав жрець, — бо як помилишся, пропадуть твої два полки…

— Ти тримаєш перстень, — відповів, звеселівши, Рамзес, Ментезуфіс розкрив долоню. В ній був клаптик папірусу.

— А тепер що я тримаю

— Перстень.

— От і не перстень, а амулет богині Гатор, — сказав жрець — Бачиш, володарю, — вів далі жрець, — отак і в битві. В бою доля щохвилини простягає до нас руку й наказує якнайшвидше відгадувати заховані в ній несподіванки. Ми помиляємось або відгадуємо, але горе тому, хто частіше помиляється, ніж вгадує!.. А в сто крат гірше тому, від кого доля одвертається і змушує його тільки помилятись!..

— І все-таки я вірю, відчуваю тут… — вигукнув царевич, ударивши себе рукою в груди, — що Ассірія мусить бути розтоптана!

— Нехай твоїми устами промовляє сам бог Амон, — сказав жрець. — І нехай буде так, — додав він. — Ассірія буде підкорена і, може, навіть твоїми руками але не зараз… не зараз…

Ментезуфіс попрощався і вийшов. Царевич залишився сам: Серце в. нього стукотіло, в голові гуло.

«Виходить, Гірам казав правду, що вони нас дурять, — думав Рамзес. — Тепер уже й я певен, що наші жерці уклали з халдейськими якусь угоду, і його святість буде змушений її затвердити. Буде змушений!.. Чи чувано про таке потворство? Він, повелитель цього і того світу, мусить підписати угоду, вигадану якимись інтриганами!..»

Йому перехопило дух.

«З другого боку, святий Ментезуфіс зрадив себе. Виходить, Єгипет в разі потреби може виставити півмільйонне військо!.. Я навіть не мріяв про таку силу!.. І вони думають, що я злякаюся цих їхніх байок про долю, яка нам підсуває свої загадки… Якби у мене було хоч двісті тисяч війська, вимуштруваного, як наші грецькі та лівійські полки, я б їм одразу відгадав усі загадки і на землі, і на небі».

А високошанований пророк Ментезуфіс, повертаючись до своєї келії, думав:

«Запальна це голова, зальотник, авантюрник, але сильний характер! Після нинішнього безвольного фараона, може, хоч цей нагадає нам часи Рамзеса Великого. За десять років недобрі зорі зміняться, він змужніє і знищить Ассірію. Від Ніневії залишаться самі руїни, святий Вавілон здобуде належну йому славу, і один, найвищий бог, бог єгипетських і халдейських пророків, запанує від Лівійської пустелі аж до священної ріки Ганг. Аби тільки наш молодий намісник не зганьбив себе цими нічними мандрівками до фінікійської жриці!.. Якби його побачили в саду Ашторет, могли б подумати, що наступник трону схиляється до фінікійської віри… А Нижньому Єгиптові вже й так небагато треба, щоб зректися старих богів… Що це за мішанина народів!..»

Через кілька днів достойний Саргон офіційно повідомив царевича про свої повноваження ассірійського посла, передав своє бажання привітати наступника трону й просив дати єгипетський почет, який би охороняв його та супроводив з усіма почестями до стоп його святості фараона.

Царевич затримався з відповіддю на два дні, а потім, призначивши Сарганові аудієнцію, відклав її ще на два дні. Ассірієць, звиклий до східної повільності в подорожах і справах, нітрохи тим не засмутився і не марнував часу. Він пиячив з ранку й до вечора, грав у кості з Гірамом та іншими азіатськими багатіями, а у вільні хвилини, так само як Рамзес, потай залицявся до Ками.

Як чоловік немолодий і практичний, він щоразу приносив жриці коштовні подарунки. Свої почуття до неї він висловлював таким чином:

— Чого ти, Камо, сидиш у Пі-Басті й марнієш?