Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна

якась пропасниця. Костьол був багато освітлений, набитий видцями і повний голосного шепоту. Якась дивна, а як їй здавалося, гнітюча атмосфера наповняла його. Головний престол, а радше великий образ розп'ятого Христа на престолі, здавався немов світлом облитий; а міська інтелігенція і велика маса знайомих молодої обступила його зовсім. Всі бажали молодим людям глядіти прямо в обличчя.

Вона всунулася також близько престола і сховалася за якусь старшу даму, що вичублена, мов молоде дівча, перешіптувалася без перерви з своєю сусідкою.

Чувство гарячого сорому обгорнуло її, що й вона находилася тут, і вона ховалася за цікаві дами, щоб її ніхто не замітив, їй здавалося, що всі мусили відчути, що й вона тут, і відгадати причину її приходу. Бо що ж пригнало її сюди? Ах, просто сміх бере!.

В посліднім часі вона майже числила години до сьогоднішнього вечора, ну — і діждалася вкінці його! Ах, вона була би сама з себе реготалася, що всі кругом неї обглядалися би за нею. І чи не варто було заглянути їй в лице? Чи такий кінець не був інтересний?

Вона схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, і майже не важилася дивитися на зібраних. Вони ждали в цікавій нетерпеливості, заглядаючи раз по раз до входових дверей. Скілько то їх було, жінок і мужчин! Завсігди суть це лиш жінки й мужчини! А як блідо й втомлено і скорбно виглядали лиця декотрих жінок! Майже всі вони, — думала вона, — стояли також раз тут, складали присяги «вірності» і здобули собі тим «історію». Тепер стоять і ждуть.

Чого ждуть? Що ж хотять вони бачити? Чи це якась новина для них? Коли б їх всіх історію злучив докупи, то вийшло би одно і те саме. Вона уложила би життя кождої в музику. Напр., в сонати, в етюди без закінчень, в прелюдії. а її історія? Ба! З нею малася річ інакше. В неї не було історії, бо в неї не було фактів, і тому вийшла би хіба якась химерна фантазія, котрої не вмів би навіть кождий грач відограти, хіба яка вибаглива або розстроєна душа.

І їй діється так, мовби над її жіночою гідністю глузували й знущалися, мовби доля кпила собі з неї, бо хто ж така вона? Або то, що пригнало її нині сюди.

«Де люди любляться, там мусить той коритися, котрий найбільше любить», — відозвалося в її душі, мов у відповідь, і вона усміхнулася гордим, гірким усміхом.

Це була хоч розрада, якої не стрічається щодня.

Внутрі костьолу настав рух і — «Вони йдуть! вони йдуть!», пронеслося з уст до уст.

Зимні дрожі пробігають її тілом, і вона чує, як їй відступає вся кров з лиця, але нараз почуває в собі і чудну силу і з супокоєм, їй самій незрозумілим, вступає в перший ряд видців коло престолу.

Вони дійсно надходили.

Довга шовкова сукня молодої шелестить остро по камінних плитах, — знати, що вони зближаються. Все здержує віддих, щоб приглянутися всьому докладно і не втратити з очей і найнезначнішої дрібниці. Вкінці вони вже тут і станули перед престолом. Боже, що за поважна хвилина!

Довкола тихо. Священик прилагоджується до вінчання, звертається по щось до престолу.

Гарне лице молодого якесь сумне і неспокійне, а вона виглядає щасливо.

Вона велика. Спина в неї довга, заокруглена. В цілості робить враження темно-понсової рожі, буйної краси, котра в гарячих, сонячних хвилинах здається просто жаркою. Її великі чорні очі немов пожирають усе, на що впадуть, і сіяють якимсь дивним, холодним блиском. Але вона гарна.

А він? Йому чогось прикро, чується не своїм, майже пригнетеним. Чи тут нема нікого з його людей, когось такого, хто би хоч через оцю хвилину був з ним, як одна душа і одна думка, між всіма тими гостями і її кревними? Він такий чужий! А оця, з котрою має проживати цілий свій вік і котру він властиво так мало знає, здається йому також такою чужою! Він просив своїх товаришів і деякі прирекли явитися до «церемонії», але, мабуть, жоден з них не додержав слова і не явився. Ну, він їм цього не забуде, це запогано, і він обглядається з болісно зморщеним чолом, чи не побачить кого, і нараз — затремтів.

Вона! Вона тут, прийшла!

Ніколи в житті не злякався він так дуже, як в цій хвилині, але й ніколи не відчув удруге такого жалю, як тепер. Його серце прошиб біль. «Вона, вона, вона!» — співало в нім, і він дивився на неї, мов безтямки, і, мабуть, не забуде її вигляду й до смерті. Широко створені, немов нерухомі очі на його! О боже! Так дивилася вона за ним того вечора, коли розставалися перший раз, коли він їй говорив, що вона його царівна і що він по неї прийде. І він нараз усе забув. Все, що між ними зайшло, що їх розвело, і знав лиш те одно, що любив її, її одну на світі і що втратив її навіки. і чи лиш її саму?

Його лице покрилося смертельною блідістю.

Чи він такий підлий?

Ні, він добрий, він чує, що добрий і що ним заволоділа лиш якась могутня погана сила, котрій не хотів опиратися, і тепер тоне.

А її очі, здавалося, що говорили: «Я тут, свідок твоїх здобутків. Нехай живе мужська честь і мужське діло!» А відтак чи не усміхнулася вона? Ні, це не був усміх, це був плач роздертої душі, що виступав у неї так, цей усміх розуміє він в тій хвилині так добре! О, він розумів її завсігди!

Вона виступила з ряду видців і вийшла з костьолу.

Йому діється так, якби на його душу залягла тінь і затемнила все, що зложилося для його так «гарно й сонячно»! Через хвилину він немов обезсилений, немов западається в себе і майже не може вдержатися спокійно, щоб не звернути на себе глибшої уваги; але за хвильку звертається до його священик, і він мусить над собою запанувати.

Свіжий, холодний воздух вдарив її в лице, коли вийшла з костьолу. Вона немов відродилася наново, віддихує глибоко.

Так! Тепер вона свобідна. Позбулася того, що пригнетало її і заморочувало її душу. Вона то зсунула з себе і оставила йому; а він буде то носити до кінця свого життя.

Як же видивився там на неї, мовби побачив її вперше в житті! Правда, вона стала йому цілком чужа, так само, як і