Юрій Володимирович Сорока - Хотин

— Я знову той сон бачила!

Олена враз знітилась.

— Ну що ви, пані Юстисю, годі вам! — прошепотіла таємниче. — Забудьте, ще пан дізнаються.

— Нічого він не дізнається. То сон і годі, — вмить спохмурніла Юстися.

— Я так тоді за вас боялась! А раптом би пан Грабовський повернувся? Казали, той козак двох шляхтичів порубав. Один майбутній зять самого Конєцпольського! Та ще й у вас, у світлиці! Най Бог милує. Як би пані довела, що вона чесна?

— Ну що ти говориш, Оленко? Нікого він у мене в світлиці не рубав. А що хворим і пораненим допомагати треба, то у Святому Письмі написано. Що з того, що він був у моїх покоях? Адже він був непритомний.

— Так, так. Ви добра пані, дай вам, Боже, довгих років життя і щастя. Ну, давайте вбиратись, і я сніданок подам.

Юстися вмилася прохолодною водою зі срібного тазика, що його принесла Олена. Мимоволі помилувалася собою у відображенні на прозорому дзеркалі води. На неї дивилося миловидне обличчя з тонкими рисами, повними губами і великими очима, що над ними турецькими ятаганами звелися тонкі брови. Довге русяве волосся облямовувало його, додаючи довершеності справжнього витвору мистецтва.

Одягнула довгу розшиту золотом сукню і коротенький кунтушик, що гарно облягав тонку дівочу талію. Ноги встромила у легенькі шиті бісером черевички. Тим часом Олена принесла срібну тацю з кавою, грінками і вареними яйцями. Аромат смачного турецького напою вмить наповнив повітря.

— Ви снідайте, пані, а я новини поки розкажу. У місті різне балакають. Дещо таке, що й думати страшно!

– І що це таке? — запитала Юстися, помішуючи у порцеляновому горняткові каву.

— Кажуть, що наші жовніри дуже голодом зморені у Хотині. І що сил у них вже зовсім немає боронитись. А в Османа вояків, як зірок на небі, й невдовзі він тут буде. А далі на Львів піде, на Краків і на Варшаву. І ще кажуть, що козаки кинули поляків, до себе на Низ пішли. Що то має бути?

— Та ти, Оленко, не вір пліткам. Не могли козаки полишити Хотин, не такі вони люди.

— Ну, не знаю. Казала Явдошка, коваля Панаса жінка, що як були на мурі позавчора, то татари під саму скелю підскакували. Кричали, що всім нам скоро кердик! Ще кричали, що панянок на аркані в Кафу потягнуть, а панів порубають і живими з мурів у прірву поскидають. І що то воно діється на білому світі? — Олена тяжко зітхнула.

— Нехай кричать. У Кам'янець вони не ткнуться, тут і війська багато, і стіни високі. Татари тільки й вміють, що селян по селах та хуторах у ясир забирати. Проти війська вони безсилі.

— Ой, а ще мало не забула! Учора ж рейтари з Хотина приїхали і козаки. Багато їх. У гайку стали, тут поряд. До півночі співали, спати не давали. Чого б воно так кричати?

— Козаки? — стрепенулась Юстися. Та за мить взяла себе в руки. — Треба було б рейтарів про пана Грабовського розпитати. А чого вони тут?

— Кажуть, що за припасами приїхали. З ними возів багато. Біля базару всю вулицю зайняли, а пилюку підняли… Ой, пані, а може, й ваш запорожець там? — сказавши це, Олена прикрила вуста долонею і перелякано подивилася на Юстисю.

— Мовчи, Оленко! Ой, мовчи! Сама собі боюся про це говорити, навіть гадати… Я ж заміжня жінка тепер! — кажучи це, Юстися низько схилила голову.

— Та ви, пані, не бійтесь. Я ж знаю все! І розпитаю… Я ж бачу, що з вами. Навіть дивувалась… Така шляхетна пані… Але й козак справний! Як оком поведе, аж серце тріпоче.

— Багато ти не знаєш про мене, люба Оленко!.. Ну, розпитай, серденько, розпитай!

— Слухаю, пані. Хоч страшно мені до них піти, але, може, де у місті зустріну. Бачила, ходять вони містом, усе люльками чадять. Та жупани брудні такі… Мабуть, нелегко їм там, на війні.

Примовляючи, Олена вийшла з кімнати, і Юстися залишилася сама. У душі панували десятки різних почуттів, що суперечили одне одному, і, наштовхуючись одне на одне, розбивалися, мов хвилі в розбурханому морі.

Невже він тут? Хоча навряд. Не може бути такого збігу обставин. А якщо все ж таки тут? Ні! Не можна про це й думати. Марек добрий до неї, він її кохає. А вона?.. Однаково не можна про це й думати. Це й гріх! Сама думка гріх! У костьолі шлюб брала, Богові присягала. Ой, доле нещасна! Ще цей сон, саме сьогодні. Він не був слабким і пораненим. Ішов мостом від фортеці, чомусь у гусарському обладунку, назустріч їй. А вона зупинилася, слова вимовити не може. Підійшов, пригорнув… А сам посміхається.

«Чекала мене?» — питає. І хотіла б щось мовити, а у грудях все стислося, тільки й думки: люди побачать! І потім раптово: хай дивляться! І почала сміятися від щастя. Навіть прокинулась із посмішкою. Коли таке було востаннє?

Чотири роки тому Юстися жила зовсім не так, як нині. На батьківському хуторі на Брацлавщині було як у раю. Укриті соломою біленькі хатки, розписані хитромудрим орнаментом. Над ними високі тополі. На подвір'ї комори з грубих нетесаних колод, хліви. А там, за високим тином, левада, що поволі збігала до ставка зі срібними карасями і крутобокими коропами. Поля, жовтим морем розкинуті, наскільки бачить око, череди волів, корів, овець. Над усім цим на високому пагорбі — церква, що у її золотоверхих банях у спекотні серпневі дні топилося сонце… А ще садки, пасіки, березові та дубові гаї, що в них малою бавилась із козацькими доньками. Як гарно було слухати пісні косарів, що по росі виходили в луки косити, як духмяно пахло сіно під час перших сутінків.

Сотник Брацлавського полку Іван Бурдило був багатієм навіть серед козацької старшини. Може, й через те і вважав, що треба водити дружбу з польською шляхтою. І хоч у душі все ще не переставав бути справжнім козаком, усе польське привітав радо. Тож поступово й ополячився, прийняв католицьку віру, а потім і челядь свою примусив відректися від схизми. Похмуро дивилися на нього козаки, не привітав і полковник. Але Бурдило не звертав на це уваги, бо вважав, що кожен сам ладен обирати свою віру. І доньку свою, первістку, назвав на польський лад — Юстисею. Хоча плакала вночі в подушки пані сотникова, а все ж охрестили дитя в костьолі. Про щастя для дочки думав. Бачив-бо, як на світі жити стало і