Ден Браун - Янголи і демони

Замість чергового пострілу він почув, як глухо клацнув порожній патронник.

Ленґдон повільно розплющив очі, наче боячись, що рух повік створить шум. Переборюючи біль і тремтіння в руках, він застиг, не змінюючи пози. Не наважувався навіть дихати. Оглушений пострілами, він прислухався, намагаючись зрозуміти, чи вбивця справді пішов. Тиша. Від згадки про Вітторію в нього заболіло серце, адже він не може їй допомогти.

Тишу порушив неймовірний, дикий крик. Ленґдон почув майже нелюдське ричання — як від неймовірного напруження сил.

Саркофаг у Ленґдона над головою раптом нахилився. Ленґдон припав до підлоги й побачив, що на нього валяться сотні фунтів мармуру. Тяжіння пересилило тертя — кришка зсунулась і гучно грюкнула об мармур поряд із Ленґдоном. Саркофаг перехилився сильніше і вже летів на нього догори дном.

Ленґдон умить збагнув: або він зараз опиниться під саркофагом і буде живцем похований, або ж мармуровий гріб просто його розчавить якимсь краєм. Ленґдон втягнув голову в плечі, підібгав ноги і витягнув руки вздовж тіла. Тоді заплющив очі й чекав страшного удару.

Підлога затряслася: верхній край саркофага вдарився об мармур за кілька міліметрів від його голови, від чого в Ленґдона аж застукотіли зуби. Права рука, яка, як він думав, неминуче потрапить під удар, дивом уціліла. Він розплющив очі і побачив смужку світла: то правий бік саркофага досі спирався на мармурові блоки. Коли ж Ленґдон глянув угору, то зрозумів, що буквально дивиться в обличчя смерті.

Як це часто трапляється з тілами, що розкладаються, приклеївшись до дна, над ним висів попередній мешканець саркофага. На якусь мить скелет завмер, наче нерішучий коханець, а тоді, піддавшись тяжінню, з огидним хрускотом повалився на Ленґдона. Гнилі кістки й прах посипалися йому в очі та в рот.

Не встиг Ленґдон отямитись, як у щілину під саркофагом пролізла чиясь рука і почала нишпорити довкола, наче голодний пітон. Вона металась, доки не налапала шию Ленґдона і не схопила за горло. Ленґдон спробував вирватись із залізних лещат, але виявив, що його лівий рукав притиснув край саркофага. Він мав тільки одну вільну руку, і боротьба видавалася явно безнадійною.

У вузькому просторі, що залишався під саркофагом, Ленґдон зігнув ноги, намагаючись впертися ними в дно. Нарешті йому це вдалося, і коли рука сильніше стиснула йому горло, він щосили штовхнув саркофаг ногами. Той ледь зсунувся, але цього виявилось достатньо.

Саркофаг зісковзнув з підпор і грюкнувся об підлогу. Край його притис руку вбивці, і до Ленґдона долинув приглушений крик болю. Рука відпустила його шию і, звиваючись, зникла в темряві. Коли вбивця остаточно вивільнився, саркофаг востаннє глухо вдарився об мармурову підлогу.

Суцільний морок. Знову.

І тиша.

He було чути, щоб іззовні хтось у розпачі стукав по саркофагу. Ніхто не намагався його підважити. Не відбувалося нічого. Лежачи в темряві під купою кісток, Ленґдон спробував не думати про це жахіття, а натомість думати про неї.

Вітторія. Чи ти ще жива?

Якби Ленґдон знав усю правду — увесь той жах, який незабаром судилося пережити Вітторії, — він би волів, заради неї ж самої, щоб краще вона вмерла.

94

Кардинал Мортаті, приголомшений, як і всі інші присутні в Сікстинській капелі, намагався осягнути зміст почутого. При світлі свічок камерарій щойно повідав їм історію такої страшної ненависті й зради, що Мортаті всім тілом затремтів. Камерарій говорив про викрадених кардиналів, кардиналів із таврами на грудях, убитих кардиналів. Він розповів їм про ілюмінатів — ця назва пробудила в душах забутий страх — про відродження цього давнього ордену і про його обітницю помститися Церкві. Із болем у голосі камерарій говорив про покійного Папу... що став жертвою отруєння. І насамкінець, майже пошепки, він розповів про новий небезпечний винахід — антиматерію, яка загрожувала менш ніж за дві години знищити весь Ватикан.

Коли він скінчив, було таке враження, наче сам сатана висмоктав із Сікстинської капели все повітря. Ніхто не ворухнувся. Слова камерарія повисли в темряві.

Єдиним звуком, який чув тепер Мортаті, було протиприродне в цих стінах гудіння телевізійної камери. Ще ніколи під час конклаву в Сікстинській капелі не з’являлось відеокамер. Але на цьому наполіг камерарій. На величезний подив кардиналів, він увійшов до каплиці в супроводі двох репортерів Бі-бі-сі — чоловіка й жінки — й оголосив, що його офіційне звернення транслюватимуть у прямому ефірі на весь світ.

Тепер камерарій вийшов уперед і промовив просто в камеру:

— Я звертаюсь до ілюмінатів і до всіх тих, хто займається наукою. — Він на мить замовк. Голос його лунав рішучо: — Слухайте мене уважно. Ви виграли війну.

Тиша, здавалося, сягнула найдальших куточків Сікстинської капели. Стало так тихо, що Мортаті чув розпачливі удари власного серця.

— Коліщата крутяться вже давно, — сказав камерарій. — Ваша перемога була неминуча. Ще ніколи це не було так очевидно, як тепер. Наука стала новим богом.

Що він верзе! вжахнувся Мортаті. Він що, збожеволів? Його ж слухає весь світ!

— Медицина, електронні системи зв’язку, польоти в космос, маніпуляції з генами... Саме про ці чудеса ми сьогодні розповідаємо своїм дітям. Ці чудеса ми вважаємо доказом того, що наука з часом відповість на всі наші запитання. Давні історії про непорочне зачаття, неопалиму купину та моря, що розступаються, більше нікому не потрібні. Бог безнадійно застарів. Наука перемогла. Ми здаємося.

По Сікстинській капелі прокотився збентежений гомін.

— Але перемога науки, — знову заговорив камерарій, уже упевненіше, — дорого коштувала кожному з нас.

Тиша.

— Можливо, наука й звільнила нас від хвороб та важкої виснажливої праці. Правда й те, що вона створила безліч технічних пристосувань нам для розваги і зручності. Але завдяки їй ми залишилися у світі, де не буває чудес. Ранкова зоря — це для нас просто хвилі й частоти. Безмежно складний всесвіт розпався на математичні рівняння. І навіть наша людська гідність знищена. Наука заявляє, що планета Земля і всі її мешканці — це лише піщинка у величній схемі всесвіту. Космічна випадковість. — Він помовчав. — Навіть ті технології, що мали б нас об’єднувати, насправді роблять протилежне. Кожний із нас має електронний зв’язок з усією земною кулею, однак ми почуваємося страшенно самотніми. Ми всюди бачимо насильство, розколи, зраду. Скептичність стала чеснотою. Цинізм і вимагання доказів стали ознакою просвітленого мислення. То чи варто дивуватися, що тепер люди почуваються нещаснішими й безпораднішими, ніж будь-коли в історії? Хіба для науки є хоч щось святе? Наука шукає відповідей, досліджуючи наші ембріони. Наука навіть наважується змінювати нашу ДНК. У пошуках істини