Брем Стокер - Граф Дракула

з якоїсь таємної причини язик пані Харкер буде зв'язаний. Я знаю, що вона робить свої висновки, і на підставі всього того, що відбулося, я можу вгадати, які вони правильні і близькі до істини, але вона не зможе або не схоче повідомити їх нам. Я говорив про це Ван Хелзінку, коли ми залишилися наодинці, і ми обговоримо це. Я припускаю, що жахлива отрута, яка потрапила в її кров, починає діяти. У графа був певний план, коли він дав їй те, що Ван Хелзінк називає «кривавим хрещенням вампіра». Мабуть, існує отрута, яку одержують із нешкідливих речовин; у наш час залишилося ще багато таємного, і тому нам нічого дивуватися. Я знаю одне, а саме, якщо мене не обдурює мій інстинкт, то в мовчанні пані Харкер полягає нова страшна небезпека, яка загрожує нам у майбутньому. Але, мабуть, та сама сила, що примушує її мовчати, змусить її заговорити. Я не смію більше про це думати, тому що боюся навіть подумки образити цю благородну жінку!

Ван Хелзінк прийшов до мого кабінету раніше за інших. Я постараюся розкрити істину з його допомогою.

За деякий час.

Ось що сказав Ван Хелзінк:

— Джоне, нам треба за будь-яку ціну переговорити про дещо до приходу інших, а згодом ми можемо повідомити це і їм.

— Міна, наша бідолашна, дорога Міна стає іншою!

— На підставі нашого попереднього досвіду з міс Люсі нам треба остерігатися, щоб допомога не прийшла надто пізно. Наше завдання тепер стало важким, ніж будь-коли: через це нове нещастя нам дорога кожна година. Я бачу, як на її обличчі поступово з'являються характерні ознаки вампіра. Правда, поки що вони ледве помітні, але все-таки їх можна розрізнити, якщо вдивитися уважніше і без забобонів, її зуби погострішали, а вираз очей став суворішим. Крім того, вона тепер часто мовчить, як це було з Люсі; вона навіть не говорила, коли писала те, що хотіла повідомити. Тепер я боюся ось чого: якщо вона може уві сні, викликаному нами, сказати, що робить граф, то цілком імовірно, що той, хто перший загіпнотизував Міну і примусив випити свою кров, може змусити її відкрити йому те, що вона знає про нас.

Нам треба як завгодно запобігти цьому; ми повинні приховувати від неї наші наміри, тоді вона не зможе розповісти йому те, чого не знає сама. О! Сумне завдання! Таке сумне, що у мене розривається серце від однієї думки про це; але інакше не можна. Коли ми побачимо її сьогодні, я скажу, що з деяких причин вона не повинна бути більше присутня на наших нарадах, залишаючись, проте, під нашою охороною.

Я відповів, що поділяю його думку.

Зараз ми всі зберемося. Ван Хелзінк пішов, щоб приготуватися до виконання своєї сумної місії. Я гадаю, що він хоче також помолитися наодинці.

Трохи згодом.

Перед самим початком нашої наради ми з Ван Хелзінком відчули велике полегшення, оскільки пані Харкер послала свого чоловіка переказати, що не приєднається до нас, бо їй здається, що ми відчуємо себе вільніше, коли не будемо обмежені її присутністю під час обговорення наших планів. Ми з професором перезирнулися і з полегшенням зітхнули. Я із свого боку подумав, що раз пані Міна сама зрозуміла небезпеку, то тим самим ми позбулися багатьох страждань і неприємностей…

Отже, ми почали складання плану нашої кампанії. Спершу Ван Хелзінк стисло висловив нам факти:

— «Czarine Caterine» вийшла вчора вранці з Темзи. Щоб дістатися до Варни, їй знадобиться щонайменше три тижні; ми ж дістанемося до Варни суходолом лише за три дні. Припускаючи навіть, що завдяки сприятливій погоді, яка може бути викликана графом, судно виграє два дні, і що ми випадково затримаємось на цілу добу, — все ж таки у нас попереду близько двох тижнів. Тому, щоб бути цілком спокійними, ми повинні вирушити найпізніше 17-го. Тоді ми у будь-якому разі прибудемо до Варни на день раніше судна і встигнемо зробити всі необхідні приготування.

Після цього Квінсі Моріс додав:

— Я знаю, що граф родом із країни вовків, і мабуть, він буде там раніше за нас. Я пропоную доповнити наше озброєння гвинтівками Вінчестера. У всіх скрутних обставинах я покладаюся на гвинтівку.

— Гаразд! — сказав Ван Хелзінк. — Візьмімо з собою і гвинтівки. Тут нам, по суті, нічого робити, а оскільки Варна нікому з нас не знайома, то чи не вирушити нам уже завтра? Все одно, де чекати, тут чи там. Сьогодні вночі та завтра ми встигнемо приготуватися, і якщо все буде гаразд — увечері вирушимо в дорогу вчотирьох.

— Учотирьох? — перепитав здивовано Харкер, кидаючи на нас питальні погляди.

— Звичайно! Ви повинні залишитися і потурбуватися про вашу любу дружину! — поспішив відповісти професор.

Харкер помовчав декілька хвилин і потім сказав глухим голосом:

— Ми поговоримо про це завтра вранці. Мені треба порадитися з Міною.

Я подумав, що Ван Хелзінку саме час попередити Харкера не відкривати їй наших планів, але він не звернув на це уваги. Я кинув на нього багатозначний погляд і закашляв; проте замість відповіді він приклав палець до вуст і відвернувся.

Щоденник Джонатана Харкера

5 жовтня, після обіду.

Після нашої наради я довгий час не міг ані про що думати. Новий поворот подій настільки вразив мене, що я не мав сил мислити. Рішення Міни не брати ніякої участі в обговоренні примушує замислюватися; а оскільки я не смію сказати їй про це, то можу лише викласти свої припущення. Тепер я далі від істини, ніж будь-коли. Поведінка інших при цій звістці також вразила мене: адже останнім часом ми часто обговорювали це питання і вирішили, що між нами не буде жодних таємниць. Міна спить зараз тихо і спокійно, як маленьке дитя. Губи її напіввідкриті, і лице сяє щастям. Слава Богу, що це так.

Трохи згодом.

Як дивно! Я сидів, вартуючи щасливий сон Міни, і вважав себе за такого щасливого, як, мабуть, ніколи. Коли настав вечір і земля вкрилася тінню, в кімнаті стало ще тихше й урочистіше. Раптом Міна розплющила очі і сказала:

— Джонатане, дай мені чесне слово, що виконаєш моє прохання. Дай мені цю обіцянку перед Богом і присягайся, що ти не порушиш її, навіть якщо я благатиму тебе про це на колінах, заливаючись гіркими сльозами. Швидше виконай моє прохання — зараз же.

— Обіцяю, — відповів я, і вона на мить здалася щасливою; для мене ж щастя не було, оскільки червоне тавро продовжувало горіти