Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нічого довкола себе…

— Оленко, заспокойся, — голова боязко і ніжно погладив по щоці дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба.

— Вам легко сказати «заспокойся», а мені? — і не підводячи очей, обернулась і повільно пішла.

Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, і в кожному кроці, чулося, відлунювали болем її останні слова.

Іван Бронзей понуро сидів за столом, машинально відповідав на запитання Голуба, але думками був, певне, біля дівчини. Зрештою, різко піднявся й почав нервово ходити по кабінету.

— Може, порадите чи підкажете, як бути? Ви, журналісти, розумієтеся на людських душах і в таких питаннях повинні тямити, — тепер уже він шукав ради і слово за словом почав розповідь.

Те, що людина, котра дала назву селу Підіпригори, була в душі поетом чи непересічним художником, не викликає найменшого сумніву. Гори тут, здається, шалено неслись з півночі велетенською габою, піднялися гребенями до самих небес і завмерли, вчасно підперті хатинами, які шнурочком оперезали підніжжя вершин. А через десяток кроків, попід вулицею, підстрибуючи весело на кам’яних перепадах, біг безтурботний гірський потік, за яким поважно, як шанована у селі газдиня, прошкувала аж до голубих овидів сита рівнина з тучними хлібами, молодою картоплею, міцними соняхами і кукурудзою.

Сотні літ підпирали хати своїми затверділими плечами тяжкі гори, а в долині чомусь ніхто не бажає селитися. Скільки б комісій не приїжджало сюди за останні роки, як би не вмовляли підіпригорянців переселитись з підніжжя — мовляв, сейсмічна зона, взимку, дощової осені і весни у будь-яку хвилину чекайте на свої голови зсувів — сельчан це близько до серця не доймало.

Одна тільки хата Петрулячки з півстоліття тому якось непомітно відірвалася від гурту, вибігла за село і зупинилась між горами і долиною, мовляв: я собі скраю — нічого не знаю. Залишившись по війні без годувальника, Гафія Петрулячка жила тут тихо, мирно з дочкою і сином. Наколи старший Петро зіп’явся твердо на ноги — знайшов собі пару і, наперекір своїй родині, звів таку світлицю у центрі села, біля підніжжя найвищої вершини, що всі інші оселі підіпригорянців виділися поруч неї бідними родичами. Хата Петра, здавалося, тримала на своїх ременах тягар гір і за батьківську хату, яка зрадила селу… Хоча Петро і кликав матір до себе, вона і надалі зоставалась із дочкою на своєму обійсті. Була Петрулячка невисока, спокійна, добра серцем, ні з ким не водила сварки… Жила собі на краю села, ніби скраєчку життя… Так же непомітно і відійшла, не полишивши у серцях сельчан ні злих, ні вельми печальних згадок. Для дочки Олени втрата була найтяжчою. Хоча останніми роками мати хворіла і додавала їй чимало клопотів, все ж у хаті була жива душа, яка терпеливо чекала з роботи, леліяла сподівання про себе, ждала помочі, і в цьому був сенс Олениного життя. А коли поховали матір, над дівчиною зімкнулась хвиля такої самотності і байдужості, що здавалося, її ніколи не освітить жоден живий голос, не сколихне найтепліший погляд на землі. Тричі у день вела дівчину дорога на ферму, так само без усяких думок і сподівань на краще приводила додому.

Єдине, що ночами скрашувало, печальним світлом осявало її самотність, була зоря. Як тільки достигала ніч, вона повільно розцвітала у кроні висохлої черешні, котру б давно годилося зрубати, і незмигно, співчуваюче, наче доля, дивилась крізь вікно на дівчину. Олена і зоря могли годинами стежити одна за одною і від того дівчині здавалося, що хтось живий, добрий, ласкавий все-таки стоїть близько неї. Варто лише простягнути руку — і відчуєш тепло іншої… І від того висохле дерево на дворі, у якому кожної ночі гніздилась зоря, здавалося живішим від усіх.

Петро вже двічі приходив із сокирою по черешню, аби під корінь зрубати сором на все село, але Олена затулила собою дерево і, блискаючи гнівними очима, сердито мовила брату:

— Не смій рубати. Не у твоєму обійсті ганьба людям очі їсть.

А перегодя, опустивши голову, чи то брата, чи саму себе запитувала тихо:

— А може, вона ще й зацвіте?

…Розповідь голови перервав глухий гуркіт за вікном — будівля вся здригнулася.

— Це сніг з даху, — мовив заспокійливо, — чомусь недолюблюю перші сніги — скороспілі вони. Навалять-навалять, а за день-другий і достигли — вже топляться, болота плодять. Не те що сніги новорічні — як вистеляться глибокі, парадні, диви, аби в березні дозріли… — І спохватившись, продовжив: — Отак. Жила ж собі дівчина, знайшла б якусь порядну людину до пари… І треба було статися…

…Надвечір’я неквапливо переносило за гори пишне травневе сонце. З вершин на село, а далі в долину, так само, не поспішаючи, наче втома дня, лягала величезна тінь. Олена перекопувала виноградник — кілька соток його посадив ще батько на кам’янистому узгірку одразу за хлівом — і дуже поспішала. Мала вихідний і думала впорати плантацію, бо через кілька днів маленькі, ніжні кетяги зацвітуть, і тоді чекай ще тиждень, аби квіту не збити. А за той час земля від спеки так задубіє, що й вовк не вгризе. Отож, всю надію і покладала на сьогодні. За тиждень в обійсті стільки роботи наросло, що ледве пообід відірвалась від неї. І як не спіхувала тепер, видно, половина виноградинка так і залишиться необробленою.

Сонце, востаннє зблиснувши краєчком чола, покірно опустилось між скам’янілі хвилі гір, і запахло терпкою вільгістю близької ночі. З далеких полів, із зеленого царства молодих весняних трав і квітів поверталися навантажені трудяги-бджоли і, перш аніж сховатись у вулик, так набридливо дзижчали над головою Олени про свої митарства по білому світу, що дівчину неабияк злило. Одна необачна комаха заплуталась у волоссі, затріпотіла над вухом, і Олену пройняла така лють, що разом із бджолою ледь пасмо волосся не вирвала з голови. Потім безсило зіперлась на мотику і втупила незмигний погляд у долину, яку ніжно огортали на ніч легенькі хвилі сизого туману.

— Кого виглядаєш, Олено?

Оглянулася. На пішнику, що попри виноградник вів із лісу, з кошаркою грибів стояв Командировочний. Таке прізвисько Микола Сірко, колгоспний шофер, нажив собі через те, що його, затяжного холостяка, весь час при потребі відряджували в далекі рейси. За цієї обставини слово «командировка» посіло