Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я дивилася на свої теки, на всі затрачені зусилля, роботу та уяву. Дивилася на паспорт, заради якого вистояла чергу, згадала оте почуття хвилювання, що зростало, коли я сіла на поїзд, який прямував у місто, і вперше, відтоді як заходилася здійснювати свій план, я відчула цілковиту зневіру. Лишалося трохи більш як три тижні, а я зазнала невдачі. Мій контракт закінчувавсь, а я не зробила нічого, щоби змусити Вілла змінити думку. Я боялася навіть запитати місіс Трейнор, що нам тепер робити. Я раптом відчула себе розбитою. І так і сиділа в тихому будиночку, опустивши голову на руки.

— Добривечір!

Я різко підняла голову. Натан заповнив невелику кухню своїми габаритами. За плечем у нього був нараменник.

— Я прийшов, щоб залишити тут деякі рецептурні ліки на той час, коли він повернеться. Як почуваєшся?

Я швидко витерла очі.

— Нормально. Пробач. Просто… трохи зажурена тим, що все це потрібно скасовувати. Натан скинув нараменника й сів навпроти мене.

— Важке завдання, справді. — Він узяв теку й почав гортати. — Хочеш, завтра допоможу? У лікарні я не потрібен, тому зранку можу зайти на годинку. Допоможу тобі попередзвонювати.

— Спасибі, Натане, але не треба. Зі мною все буде добре. Напевно, буде простіше, якщо я зроблю все це сама.

Натан заварив чай. Ми сиділи одне навпроти одного й пили його. Мабуть, це вперше Натан і я справді розмовляли одне з одним, принаймні без Вілла. Він розповів мені про попереднього клієнта, квадриплегіка C 3/4 з дихальним апаратом, який хворів принаймні один раз на місяць протягом усього часу, поки Натан працював там. Він сказав мені про попередні випадки пневмонії у Вілла, перший з яких мало не вбив його, після чого він кілька тижнів приходив до тями.

— Оцей його погляд… — мовив Натан. — Коли він справді хворий. Дуже страшно. Наче він… відходить. Наче його тут майже немає.

— Я знаю. Ненавиджу цей погляд.

— Він, — почав Натан, а потім раптово відвів очі й стулив рота.

Ми сиділи, тримаючи чашки. Скоса я вивчала Натана, дивлячись на його дружнє, щире обличчя, що на якусь мить стало непрозірним. Я зрозуміла, що збираюся поставити запитання, на яке вже знала відповідь.

— Ти ж знаєш, так?

— Знаю що?

— Про… те, що він хоче зробити.

Тиша в кімнаті була раптовою та насиченою.

Натан уважно подивився на мене, ніби зважуючи, як відповісти.

— Я знаю, — сказала я. — Не мала б, та знаю. Тому… тому й мусила відбутися та відпустка. І ті всі екскурсії. Я намагаюся змінити його думку…

Натан поставив свою чашку на стіл.

— А я думав… — сказав він. — Здавалося… в тебе є завдання.

— Було. Є.

Він похитав головою, чи то даючи на розум, що мені не варто здаватися, чи, мовляв, нічого не врадиш.

— Що робитимем, Натане?

Йому знадобився час, щоб відповісти.

— Знаєш, що, Лу? Мені дуже подобається Вілл. Скажу навіть, що я люблю цього парубійка. Я провів з ним два роки. Я бачив його в погані й хороші дні, та все, що я можу сказати тобі, я не хотів би бути на його місці ні за які гроші у світі.

Він ковтнув чаю.

— Були часи, коли я залишався на ніч. Він прокидався з криком, бо уві сні, як і раніше, він ходив, катався на лижах і робив інші речі, і тільки в ті кілька хвилин, коли його броня спадала й Вілл ставав беззахисним, він буквально не міг змиритися з думкою, що ніколи не робитиме цього знову. Він не може цього знести. Я сидів там, поруч із ним, і нічого не міг йому сказати, нічим не міг зарадити. Йому роздали найгірші карти, які можна лише в’явити. І знаєш, що? Я дивився на нього минулої ночі й думав про його життя та про те, яким воно, ймовірно, стане… і хоча найбільше у світі я хочу, щоб цей парубій був щасливим, я… я не можу судити його за те, що він хоче зробити. Це його вибір. Це може бути його вибір.

Мені перехопило дух.

— Але… це було раніше. Ви всі визнали, що це було ще до мене. Тепер він інший. Він став іншим біля мене, еге ж?

— Звичайно, але…

— Але якщо ми не віритимемо, що він зможе почуватися краще, навіть одужає, то як сам Вілл збереже віру в щось хороше?

Натан поставив чашку на стіл. Він подивився мені прямо в очі.

— Лу. Йому не покращає.

— Ти цього не знаєш.

— Згоден. Але якщо не станеться якогось грандіозного прориву в дослідженнях стовбурових клітин, Вілл проведе наступні десять років у цьому візку. Щонайменше. Він знає це, навіть якщо його предки не хочуть цього визнати. І це ще півлиха. Мати хоче зберегти йому життя за всяку ціну. Містер Ті вважає, що пора дозволити Віллові вирішувати самому.

— Авжеж, Натане, він вирішуватиме. Проте він має бачити можливі варіанти.

— Він розумний чоловік. Він напевне знає, які має варіанти.

Мій голос залунав гучніше:

— Ні, ти помиляєшся. Ти кажеш мені, що прогресу немає. Ти кажеш, що, поки я тут, його погляди й трохи не змінилися.

— Лу, я не знаю, що в нього в голові.

— Ти ж знаєш, я змінила його спосіб мислення.

— Ні, я знаю, що він буде робити що завгодно, щоб зробити тебе щасливою.

Я дивилася на нього.

— Думаєш, він ходить на прогулянки, тільки щоб ощасливити мене? — Я розізлилась на Натана, на них усіх. — То якщо ти не віриш, що це щось змінить, чому збираєшся їхати? Чому ти їдеш у цю подорож? Просто гарна відпустка, в цьому річ?

— Ні. Я хочу, щоб він жив.

— Але…

— Але я хочу, щоб він жив, якщо сам він цього хоче. Та як він цього не хоче, то, змусивши його, хоч би як сильно ми його любили, ми станемо просто черговими негідниками, що забирають у нього вибір.

Натанові слова рознеслися в тиші. Я витерла самотню сльозу зі щоки та спробувала заспокоїти серце. Натан, мабуть, схвильований моїми сльозами, неуважно почухав шию, а потім, по якійсь хвилі, мовчки простягнув мені шматок паперового рушника.

— Натане, я не можу просто дозволити цьому статися.

Він мовчав.

— Я не можу…

Я дивилася на свій паспорт на столі. Жахлива картина. Наче він був чужий. Когось, чиє життя не має з моїм нічого спільного. Я дивилася на нього, розмірковуючи.

— Натане.

— Що?

— Якщо я підшукаю якусь іншу подорож, на яку лікарі погодяться, ти поїдеш? Ти допоможеш мені?

— Аякже! — Натан підвівся,