Андре Жід - Фальшивомонетники

піклування про мене, яким ви так щедро обдарували мене під час нашого перебування у Швейцарії. Спогад про ті дні зігріває мене й допомагає мені нести тягар життя.

Ваша подруга, яка завжди пам’ятає вас і довіряє вам.

Лора».

— Що ви думаєте робити? — запитав Бернар, повертаючи листа.

— А що я маю робити? — відповів Едуар, трохи роздратований, не так цим запитанням, як тим, що він уже його собі ставив. — Якщо він до мене з’явиться, я прийму його дуже приязно. Якщо він мене попросить, я спробую дати йому якнайліпшу пораду. І спробую переконати його, що якнайліпший вихід для нього — це заспокоїтися. Такі люди, як бідолаха Дув’єр, завжди припускаються цієї помилки — намагаються випхатися вперед. Ви дасте йому таку саму оцінку, коли познайомитеся з ним, — повірте. Лора ж народилася для перших ролей. Кожен із нас приміряє драму на свій розмір і одержує свою частку трагічного. Що ми можемо вдіяти? Драма Лори в тому, що вона одружилася зі статистом. І з цим уже нічого не поробиш.

— А драма Дув’єра в тому, що він одружився з жінкою, яка стоятиме вище від нього, хоч би що він робив, — сказав Бернар.

— Хоч би що він робив... — луною повторив за ним Едуар. — І хоч би що робила сама Лора. Дивовижно, що відчуття своєї провини, каяття спонукало Лору принизити себе перед ним; але він відразу ж простерся перед нею й опинився нижче, ніж вона. Усе, що роблять чи робитимуть вони обоє, лише применшуватиме його, а її звеличуватиме.

— Мені його дуже шкода, — сказав Бернар. — Але чому не хочете ви визнати, що отак простершись перед нею, він цим також звеличив себе?

— Тому що йому бракує лірики, — заявив Едуар тоном, який не допускав заперечення.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що він ніколи не забувається у своїх стражданнях, а тому й страждання його не бувають великими. Не змушуйте мене заглиблюватися в ці матерії. Я маю свої уявлення про життя, але вони не піддаються точним оцінкам, і я ніколи не намагаюся вимірювати їх на якийсь аршин. Поль-Амбруаз має звичай казати, що він ніколи не бере в розрахунок нічого такого, що не дозволяє себе обчислити. Гадаю, він тут просто грається зі словом «розрахунок», бо немає такого розрахунку, який включав би в себе Бога. А це якраз те, до чого він прагне і чого бажає... Так от: думаю, я називаю лірикою такий стан людини, в якому вона визнає зверхність Бога.

— А хіба це не те саме, що ми називаємо словом «ентузіазм»?

— Є ще одне слово: натхнення. Атож, це саме те, що я хочу сказати. Дув’єр — людина, неспроможна на натхнення. Я згоден, що Поль-Амбуаз має слушність, коли говорить, що натхнення — це те, що завдає чи не найбільшої шкоди мистецтву; і я ладен погодитися, що митцем можна стати, лише приборкавши ліричний стан; але важливо те, що для того, аби його приборкати, треба спочатку його пережити.

— А чи не думаєте ви, що цей стан божественної присутности можна психологічно пояснити через...

— Чудовий початок! — урвав його Едуар. — Такі міркування, попри їхній точний характер можуть збити з пантелику лише дурнів. Я певен, що немає такого містичного руху, який не мав би свого матеріального відповідника. А потім? Дух, щоб виявити себе, не може обійтися без матерії. Звідси — містерія боговтілення.

— Натомість матерія може чудово обходитися без духу.

— Що ми про це знаємо? — сказав Едуар, засміявшись.

Бернарові було дуже цікаво слухати Едуара, коли він отак розмовляв. Зазвичай він розкривався мало. Екзальтація, в якій він сьогодні перебував, пояснювалася присутністю Олів’є. Бернар це зрозумів.

«Він говорить мені те, що хотів би сказати йому, — подумав він. — Це Олів’є має бути його секретарем. Як тільки Олів’є одужає, я відійду. Моє місце десь-інде».

Він подумав про це без гіркоти, усі його думки тепер були заполонені Сарою, яку він знову відвідав минулої ночі і до якої мав намір прийти і сьогодні вночі.

— Ми вже далеко відійшли від Дув’єра, — сказав він, засміявшись у свою чергу. — Ви скажете йому про Венсана?

— Звичайно, ні, нехай йому чорт! Навіщо?

— А ви не думаєте, що Дув’єр може отруїти себе своїми підозрами, якщо не знатиме, на кого їх спрямувати?

— Мабуть, ви кажете правду. Але тільки Лора має вирішувати — казати йому чи не казати. Я не можу сказати йому це, не зрадивши її довіру... До речі, я навіть не знаю, де він тепер.

— Венсан?.. Пасаван повинен це знати.

Їхню розмову урвав дзвінок. Пані Моліньє прийшла довідатися про стан свого сина. Едуар запросив її до студії.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Приходила Поліна. Я дещо вагався, чи мені слід її попередити, а проте я не міг не повідомити сестру, що її син хворий. Визнав за непотрібне розповідати їй про незрозумілу і для мене спробу самогубства. Сказав їй лише про гостре захворювання печінки, яке й справді стало найочевиднішим результатом цієї спроби.

— Те, що Олів’є з вами, уже мене заспокоює, — сказала Поліна. — Я не вилікую його краще, ніж ви, бо добре знаю, що ви любите його не менше, ніж я.

Кажучи ці останні слова, вона дивилася на мене з якоюсь дивною наполегливістю. Чи я сам собі вигадав умисний намір, який вона хотіла вкласти у свій погляд? Я відчував стосовно Поліни те, що зазвичай називають «нечистим сумлінням» і зміг у відповідь лише пробелькотіти щось невиразне. Треба зазначити, що внаслідок хвилювань, пережитих за два останні дні, я повністю втратив здатність контролювати себе. Моя стурбованість була очевидною, бо вона додала:

— Ви почервоніли досить промовисто... Мій бідолашний друже, не чекайте від мене докорів. Я докоряла б вам, якби ви його не любили... Можна мені з ним побачитись?

Я привів її до Олів’є. Бернар, почувши, що ми йдемо, вийшов.

— Який він гарний! — прошепотіла вона, нахиляючись над ліжком.

Потім обернулася до мене.

— Ви поцілуєте його за мене. Я боюся розбудити його.

Поліна й справді надзвичайна жінка. Сьогодні я не вперше про це подумав. Але я не сподівався, що вона спроможна так глибоко все розуміти. А проте мені здавалося, попри щирість її слів та веселість, якої вона намагалася надати своєму голосу, що я помітив