Андре Жід - Фальшивомонетники

але це може відбутися лише після того, як вона підійметься на таку вершину радости, звідки можна лише спуститися вниз.

Обидва подивились один на одного, нічого більше не кажучи. Ситуація для них прояснилася. Потім Едуар відвів очі, й Бернар пожалкував, що це сказав. Вони підійшли до Беркая.

— Лихо в тому, — сказав той, — що можуть подумати, ніби Олів’є умисне наклав на себе руки, щоб уникнути дуелі.

Едуар більше не думав про цю дуель.

— Поводьтеся так, ніби нічого не сталося, — сказав він. — Ідіть до Дюрмера й попросіть, щоб він улаштував вам зустріч із його секундантами. Це з ними ви все й залагодите, якщо ця ідіотська історія не залагодиться сама собою. Дюрмер не виявляв особливого бажання битися на дуелі.

— Ми нічого не станемо розповідати йому, — сказав Люсьен, — щоб він узяв на себе всю ганьбу відступу. Бо він ухилиться від поєдинку, я в цьому не маю сумніву.

Бернар запитав, чи не можна йому побачити Олів’є. Але Едуар хотів, щоб той мав можливість відпочити.

Бернар і Люсьєн уже збиралися піти, коли з’явився малий Жорж. Він повернувся від Пасавана, але не зміг забрати там речі брата.

«Пана графа немає вдома, — відповіли йому, — і він нам не залишив жодних розпоряджень».

І служник зачинив двері перед самісіньким його носом.

Дивна серйозність у тоні Едуара та в поведінці двох інших стривожила Жоржа. Він нюхом відчув щось незвичайне і запитав, що сталося. Едуар мусив усе йому розповісти.

— Але батькам не кажи нічого.

Жорж був у захваті від того, що його прилучили до цієї таємниці.

— Я вмію мовчати, — сказав він.

А що справ у нього сьогодні вранці не було, то він зголосився супроводжувати Бернара та Люсьєна до Дюрмера.

Після того, як усі троє пішли, Едуар покликав служницю. Поруч із його спальнею була вільна кімната, й він попросив підготувати її, щоб оселити в ній Олів’є. Потім нечутно увійшов до студії. Олів’є спочивав. Едуар сів біля нього. Він узяв книжку, але відразу відклав її, не розкриваючи і став дивитись, як спить його друг.

X

Те, що відкривається душі, не буває простим; і душа ніколи просто не відкривається хай там чому.

Паскаль

— Думаю, він буде радий з вами побачитися, — сказав Едуар Бернарові наступного ранку. — Сьогодні вранці він запитав у мене, чи не приходили ви вчора. Певно, чув ваш голос, тоді як я думав, що він непритомний... Лежить із заплющеними очима, але не спить. Нічого не каже. Часто підносить руку до лоба — певно, йому дуже болить голова. Коли я йому щось кажу, його лоб береться зморшками. Та коли я відходжу, він кличе мене й просить сісти коло нього... Ні, він уже не в студії. Я влаштував його в кімнаті, що суміжна з моєю, бо до мене може хтось прийти, а я не хочу турбувати його.

Вони увійшли.

— Я прийшов довідатись, як ти себе почуваєш, — дуже лагідно сказав Бернар.

Обличчя Олів’є пожвавилося, коли він почув голос друга. Це була вже майже усмішка.

— Я на тебе чекав.

— Я піду, якщо моя присутність тебе стомлює.

— Залишся.

Але сказавши це слово, Олів’є притулив палець собі до губів. Він просив, щоб до нього не говорили. Бернар, який мусив через три дні складати усні іспити, тепер не виходив нікуди, не взявши з собою підручника, який у сконцентрованому вигляді подавав матеріал, густо насичений тією гіркотою, яку йому доведеться випити під час іспиту. Він умостився біля узголів’я друга й поринув у читання. Олів’є, обернувшись обличчям до стіни, здавалося, спав. Едуар вийшов у свою кімнату. Вряди-годи він з’являвся у дверях, що сполучали ці дві кімнати й залишилися відчиненими.

Через кожні дві години приносив Олів’є чашку з молоком, але хворий почав його пити лише з сьогоднішнього ранку. Протягом усього вчорашнього дня його шлунок не міг нічого приймати.

Минуло чимало часу. Бернар підвівся, щоб піти. Олів’є обернувся, простяг йому руку і спитав, намагаючись усміхнутися.

— Завтра прийдеш?

В останню мить він знову його покликав, зробив знак, щоб він нахилився, ніби боявся, що його голос пролунає не досить гучно, щоб його почути й тихо сказав:

— Ох, який же я був дурний!

Потім, ніби хотів упередити заперечення з боку Бернара, знову притулив палець до губів.

— Ні, ні... Згодом я вам усе поясню.

Наступного дня Едуар одержав листа від Лори. Коли прийшов Бернар, він дав його йому прочитати:

«Мій любий друже!

Я пишу вам із великою поквапністю, намагаючись відвернути безглузде лихо. Я певна, ви мені допоможете, якщо тільки цей лист прийде вчасно.

Фелікс поїхав до Парижа, маючи намір поговорити з вами. Він сподівається здобути від вас відомості про того, про кого я відмовляюся розповісти йому; він хоче, щоб ви назвали йому ім’я чоловіка, якого він потім викличе на дуель. Я зробила все можливе, щоб його утримати, але його рішення залишилося непохитним, і все те, що я йому кажу, лише укріплює його в цьому рішенні. Можливо, тільки ви зможете переконати його в помилковості його поведінки. Він довіряє вам і, сподіваюся, послухає вас. Знайте, що він ніколи не тримав у руках ані пістолета, ані шпаги. Думка про те, що він ризикуватиме життям заради мене, мені нестерпна. Але більше всього я боюся, я наважуся вам у цьому признатися, що він виставить себе в кумедному світлі.

Після мого повернення Фелікс був зі мною дуже уважним, ніжним і лагідним. Але я не можу вдавати, що кохаю його, бо я його не кохаю. Він страждає через це; і, думаю, саме бажання завоювати мою повагу, мій захват навіяло йому цю думку, яка, знаю, здасться вам украй недоречною і нерозважливою, але яку він плекає щодня і яка після мого повернення стала для нього нав’язливою й невідчепною марою. Я не сумніваюся, що він мене простив; але він смертельно ненавидить винуватця моєї ганьби.

Я прошу вас прийняти його з тією самою щирою прихильністю, з якою ви приймали мене. Ви не зможете дати мені певніший доказ вашої дружби, якою я так дорожу. Пробачте мені за те, що я не написала вам раніше, аби висловити всю мою вдячність за вашу відданість і ваше