Андре Жід - Фальшивомонетники

Він прослизнув у новий день, незнайомий самому собі, неуважний, легкий, новий, втихомирений і тремтливий, наче Бог. Коли він пішов, Сара ще спала, і він покрадьки вивільнився з її обіймів — без поцілунку, без прощального погляду, не пригорнувши її востаннє в палкому любовному пориві. Чому ж так сталося? Він зробив так через свою нечутливість? Я не знаю. Він і сам цього не знав. Він намагався зовсім про це не думати, йому було ніяково приєднати цю безпрецедентну ніч до прецедентів своєї історії. Ні; це був такий собі додаток, який не може знайти собі місця в головному тексті книги — книги або розповіді його життя, так ніби нічого й не відбулося, так ніби все триватиме, як і раніш, увійде у звичну колію.

Він піднявся в кімнату, яку ділив із малим Борисом. Хлопець спав глибоким сном. Яка дивна дитина! Бернар розібрав свою постіль, зім’яв простирадла, щоб створити враження, ніби він у ній спав. Він умився, не шкодуючи води. Але, побачивши Бориса, повернувся подумки до Саас-Фе. Він згадав про Лору, яка йому тоді сказала: «Я не можу прийняти від вас ті почуття, які ви мені пропонуєте. Вони пов’язані з потребами, які ви зможете задовольнити десь-інде». Ця фраза пробудила в ньому гнів. Йому здалося, що вона досі звучить у його вухах. Він давно про неї не думав, але цього ранку його пам’ять була навдивовижу виразною й активною. Його мозок функціонував, попри його хіть, у якомусь чудесному веселому збудженні. Бернар відштовхнув образ Лори, доклав усіх зусиль, щоб придушити свої спогади. І щоб остаточно відкинути ці думки, схопив підручника, маючи намір готуватися до наступного іспиту. Але в кімнаті було йому душно, і він вийшов працювати в сад. Йому хотілося вийти на вулицю, ходити, бігати, вибігти на якийсь широкий простір, дихати повітрям. Він став спостерігати за ворітьми. Як тільки воротар їх відчинив, він вийшов на вулицю. Прийшов зі своєю книжкою в Люксембурзький сад і сів на лаву. Його думка розгорталася, ніби розмотувалася. Але ця нитка була тонкою і рвалася, як тільки він її трошки натягував. Як тільки він намагався почати працювати, між ним та книжкою починали снувати якісь невиразні розмиті спогади. І то були не спогади про гострі миттєвості втіхи, а про всілякі незначущі подробиці, безглузді, дріб’язкові, подробиці, за які зачіпалося його самолюбство, боляче дряпаючись об них. Віднині він уже не буде таким недосвідченим і наївним.

Незадовго до дев’ятої він підвівся й пішов на зустріч із Люсьеном Беркаєм. Потім обидва вирушили до Едуара.

Едуар жив у Пассі, на останньому поверсі багатоквартирного будинку. Двері його спальні відчинялися в простору студію. Коли Олів’є прокинувся дуже рано-вранці, Едуара це спочатку не стурбувало.

— Я хочу трохи відпочити на дивані, — сказав йому Олів’є учора ввечері.

Боячись, що Олів’є змерзне, Едуар порадив Олів’є накритися ковдрами. Трохи згодом Едуар теж підвівся з постелі. Мабуть, він непомітно для себе заснув, бо тепер із подивом переконався, що надворі вже день. Він захотів подивитись, як там улаштувався Олів’є. А можливо, ним керувало невиразне передчуття...

Студія була порожня. Ковдри лежали біля ліжка, нерозгорнуті. У ніздрі йому вдарив бридкий запах газу. Невеличка комірчина, суміжна зі студією, правила за ванну кімнату. Запах газу, безперечно, чувся звідти. Едуар кинувся туди, але спочатку не міг відчинити двері, бо щось цьому перешкоджало. Це було тіло Олів’є, який лежав біля ванни, роздягнений, холодний, мертвотно-блідий і бридко заляпаний блювотиною.

Едуар негайно закрив кран газоколонки, яка нагрівала воду для ванни, звідки виходив газ. Що сталося? Нещасливий випадок? Крововилив у мозок?.. Він не вірив своїм очам. Ванна була порожня. Він узяв умирущого на руки, переніс його в студію, поклав на килим біля великого відчиненого вікна. Опустившись навколішки, притулився вухом до грудей Олів’є. Той іще дихав, але дуже слабко. Тоді Едуар, опанований нестямним розпачем, став докладати всіх зусиль, щоб зберегти ту крихту життя, яка ще жевріла в цьому тілі. Він став ритмічно підіймати й опускати розм’яклі руки, натискав на боки, розтирав грудну клітку, зробив усе, що слід робити, як він пригадував, у випадку ядухи, шкодуючи, що не може робити все водночас. Олів’є не розплющував очей. Едуар пальцем підняв йому повіки, але вони знову впали на очі, в яких не світилося життя. Проте серце билося. Едуар марно намагався знайти коньяк, якісь солі. Він нагрів води й обмив тіло та обличчя. Потім переніс це безживне тіло на диван і накрив його ковдрами. Він хотів покликати лікаря, але не наважувався відлучитися. Служниця приходила щоранку прибирати в його помешканні, але вона прийшла лише о дев’ятій. Як тільки Едуар почув її кроки, він негайно послав її до квартального лікаря; проте відразу покликав її назад, боячись, що з’явиться поліція й почне допитувати його.

Тим часом Олів’є повільно повертався до життя. Едуар сидів біля нього, в узголівї дивана. Він дивився на це безвиразне обличчя й губився у здогадах. Чому? Чому? Учорашні нерозважливі дії Олів’є можна було пояснити його сп’янінням. Але події цього ранку мають зовсім інше забарвлення. Він нічого не міг зрозуміти, чекаючи тієї миті, коли Олів’є зможе нарешті заговорити. Тепер він його вже не покине. Він узяв Олів’є за руку й сконцентрував усі свої запитання, свою думку, все своє життя в цьому контакті. Нарешті йому здалося, що рука Олів’є слабко відповіла на його потиск... Тоді він нахилився й припав губами до цього чола, яке покрилося зморшками неймовірно тяжкого й загадкового болю.

У двері подзвонили. Едуар пішов відчинити. Це були Бернар і Люсьєн Беркай. Едуар зупинив їх у передпокої і про все попередив. Потім, відвівши Бернара вбік, запитав, чи Олів’є страждав коли-небудь від запаморочення голови, чи переживав кризи?.. Бернар тоді пригадав їхню вчорашню розмову й зокрема деякі слова Олів’є, які він майже пустив повз вуха, але тепер вони виразно ожили в його пам’яті.

— Це я говорив із ним про самогубство, — сказав він Едуарові. — Я запитав у нього, чи розуміє він, що можна накласти на себе руки просто від надміру життя, «у пориві ентузіазму», як казав Дмитро Карамазов. Я тоді цілком поринув у свої думки і не звертав уваги ні на що, крім своїх власних слів. Але тепер я пригадую, що він мені відповів.

— Що він тобі відповів? — наполягав Едуар, бо Бернар замовк і, здавалося, не мав бажання розповідати далі.

— Він, мовляв, розуміє, що людина спроможна накласти на себе руки,