Андре Жід - Фальшивомонетники

коли Дюрмер не вважає себе задоволеним, він готовий врізати йому ще один ляпас. І сповнений рішучости викликати супротивника на двобій, просив Бернара та Беркая, щоб вони стали його секундантами. Ніхто з них до пуття не тямив у «справах чести», але Олів’є не наважувався звернутись до Едуара. Його краватка розв’язалася; спітніле волосся впало йому на лоб; руки йому кеонвульсивно тремтіли.

Едуар узяв його за лікоть.

— Ходімо, трохи вимиєш обличчя. Ти схожий на божевільного.

І повів його до вмивальника.

Тільки вийшовши із зали, Олів’є зрозумів, який він п’яний. Коли відчув, як рука Едуара доторкнулася до його ліктя, він мав таке відчуття, що зараз зомліє і без опору дозволив себе повести. З усього сказаного Едуаром він зрозумів лише те, що той знову звернувся до нього на «ти». Як ото чорна хмара проливається густим дощем, так і йому здалося, що зараз із його серця ринуть потоки сліз. Мокра серветка, яку Едуар притулив йому до лоба, допомогла йому протверезитися. Що відбулося? Він невиразно пригадував, що поводився, як дитина, як брутальний ідіот... Він почував себе кумедним, ницим, гидким... І тоді, весь затремтівши від розпуки та любови, він кинувся до Едуара і, пригорнувшись до нього, заридав:

— Забери мене звідси.

Едуар сам був неймовірно розчулений.

— До батьків? — запитав він.

— Вони не знають, що я повернувся.

Коли вони переходили через кафе, щоб вийти на вулицю, Олів’є сказав своєму супутникові, що хоче написати листа.

— Якщо його вкинути зараз до поштової скриньки, то завтра о першій він уже прийде.

Сівши за столик у кафе, він написав:

«Мій любий Жорже!

Так, це я тобі пишу, і я хочу попросити в тебе невеличкої послуги. Я не повідомлю тобі нічого нового, сказавши, що я вже повернувся до Парижа, бо певен, ти мене помітив цього ранку поблизу Сорбони. Я зупинявся у графа де Пасавана (він написав адресу), і мої речі ще в нього. З причин, про які було б довго тобі розповідати і які тебе зовсім не цікавляться волію не повертатися до нього. Лише тебе я можу попросити, щоб ти сходив до нього й привіз мені мої речі, а я тобі потім за це віддячу. Там ти знайдеш замкнену скриню. Щодо тих речей, які будуть у кімнаті, то ти сам складеш їх у мою валізу і привезеш усе до дядька Едуара. Я заплачу за авто. На щастя, завтра буде неділя. Зроби це, будь ласка, відразу, як тільки одержиш листа. Я на тебе розраховую, гаразд?

Твій старший брат

Олів’є.

P.S. Я знаю, ти хлопець кмітливий і зробиш усе як годиться. Але якщо тобі доведеться безпосередньо мати справу з Пасаваном, поводься з ним холодно й стримано. До завтра».

Ті, хто не чув образливих слів Дюрмера, не могли собі пояснити несподівану лють Олів’є. Було таке враження, що він утратив голову. Якби він зумів зберегти холоднокровність, Бернар би його зрозумів, бо й сам не любив Дюрмера. Але він мусив визнати, що Олів’є повівся як божевільний і поставив себе в невигідне становище. Бернарові було прикро чути, що його вчинок суворо осуджують. Він підійшов до Беркая і домовився з ним про зустріч. Хоч якою безглуздою здавалася ця подія, вони обидва мали повестися коректно. Вони вирішили завтра вранці, о дев’ятій годині відвідати свого клієнта і спробувати напутити його на розум.

Коли обидва його друзі пішли, Бернар не мав ані причини, ані бажання залишатися на вечірці й далі. Він пошукав очима Сару, і його серце виповнилося гнівом і люттю, коли він побачив, що вона сидить на колінах у Пасавана. Обоє здавалися п’яними; але Сара відразу підвелася, коли побачила, що підходить Бернар.

— Ходімо, — сказала вона, взявши його за руку.

Вона захотіла повернутися пішки. Відстань була невелика, й вони подолали її, не сказавши ні слова. У пансіоні світло було всюди погашене. Боячись привернути до себе увагу, вони навпомацки дійшли до сходів чорного ходу, потім запалили сірника. Арман не спав. Почувши їхні кроки, він вийшов на майданчик сходів із лампою в руці.

— Візьми лампу, — сказав він Бернарові (від учорашнього дня вони казали один одному «ти»). — Посвіти Сарі — у її кімнаті немає свічки... І дай мені твої сірники, я запалю свою...

Бернар провів Сару до другої кімнати. Не встигли вони туди увійти, як Арман, нахилившись за ними, сильним подмухом погасив лампу й насмішкуватим голосом кинув:

— Добраніч! Але не зчиняйте галасу. За стіною сплять батьки.

Потім відхилився назад, зачинив за ними двері й узяв їх на засув.

IX

Арман ліг, не роздягаючись. Він знав, що спати йому не можна. Він мав дочекатися кінця ночі. Він міркував. Він дослухався. Дім відпочивав, відпочивало місто, відпочивала вся природа. Не чути було жодного шереху, жодного звуку.

Коли слабке світло, яке рефлектор відкинув із вузького неба в його кімнату дозволило йому знову роздивитися її бридку обставу, він підвівся. Підійшов до дверей, які взяв на засув учора ввечері; тихенько їх прочинив...

Фіранки Сариної кімнати не були опущені. Світло народжуваного дня забарвило шибки вікна в білий колір. Арман підійшов до ліжка, на якому спочивали його сестра та Бернар. Простирадло лише наполовину накривало їхні сплетені в обіймах тіла. Які вони були гарні! Арман довго милувався ними. Він хотів би бути їхнім сном, їхнім поцілунком. Він усміхнувся, а потім несподівано опустився навколішки в ногах ліжка, де збилися жужмом відкинуті ковдри. Якому богові молився він там, стуливши руки? Його опанувало невимовне хвилювання. Губи йому тремтіли... Він помітив під подушкою носовичок із плямами крови. Звівся на ноги, узяв його в руки й рушив до дверей, а тоді, притулившись губами до невеличкої бурштинової плями, залився слізьми.

Але на порозі дверей обернувся. Він хотів був розбудити Бернара. Той повинен повернутися у свою кімнату, поки всі в пансіоні сплять. Але Бернар уже почув легке шарудіння, яке спричинив Арман, і розплющив очі. Арман утік, залишивши двері відчиненими. Він вибіг зі своєї кімнати, спустився сходами. Він мусить заховатися де-небудь... Його присутність збентежить Бернара, й він не хоче показуватися йому на очі. З вікна шкільного класу, через кілька хвилин, він побачить, як той іде до своєї кімнати, скрадаючись попід стінами, наче злодій...

Бернар спав дуже мало. Але в цю ніч він тішився забуттям, яке допомогло йому відпочити ліпше, аніж сон; водночас прославлення і цілковите знищення його єства.