Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

й носорога, закутаного в товсту складчасту шкіру, який ще не вимер, хоча це і видається неймовірним. З гілок схилялися і дивилися на мене неправдоподібно великими блискучими очима напівпримат і нічна мавпочка, яка навіки залишилася в моєму серці, такі, не кажучи вже про очі, у неї були чарівні рученята, зрозуміло що вона успадкувала свій кістяк від найдавніших сухопутних тварин; і лемур з очицями, як каганці, з тонкими довгими пальчиками, які стискає на грудях, та на задніх кінцівках з плескатими пальцями, що неймовірно розрослися в ширину. Природа, здавалося, хотіла розсмішити нас цими пальцями, але я утримався навіть від усмішки, дивлячись на них, бо надто вже очевидно все це нагадувало мене самого, хоча і в замаскованому, жалісно карикатурному вигляді.

Та хіба я був у змозі віддати хвалу всім звірям, показаним у музеї: птахам, білим чаплям, що в'ють гніздо, похмурим совам, тонконогим фламінго, грифам і папугам або крокодилові, тюленям, саламандрі й бородавчатим жабам — одне слово, всьому, що повзає і літає! Я ніколи не забуду одну лисичку з лукавим писочком, і всіх їх — лисицю, рись, лінивця й росомаху, навіть ягуара на дереві, що позирав на мене зеленими лукавими очима, ягуара, чия паща свідчила про те, що йому призначена жорстока й кривава роль, — усіх мені хотілося ласкаво погладити по голові, що я й робив час від часу, хоча чіпати експонати руками заборонялося. Але ж я міг дозволити собі таку свободу. Мої супутники не без задоволення дивилися, як я подав руку ведмедеві, який стояв дибки, й підбадьорливо поплескав по плечу шимпанзе.

- Ну, а людина, — сказав я. — Пане професоре, ви ж обіцяли мені людину. Де вона?

- У підвалі, — відповідав Кукук. — Якщо ви все вже достатньо розглянули тут, то давайте спустимося до нього.

- Ви, напевно, хотіли сказати «підіймемося», — пожартував я.

Підвал освітлювався штучним світлом. Там, де ми про ходили, в стінах за склом були влаштовані маленькі вертепи, пластичні сцени в натуральну величину з ранньої пори людства, й перед кожною з них ми зупинялися, вислуховуючи коментарі господаря дому, іноді ж, за моїм наполяганням, поверталися до вже пройденої, навіть якщо раніше довго простояли перед нею. Прихильний читач, імовірно, пам'ятає, як я в юності переймався портретами предків, прагнучи розшукати витоки своєї винятково привабливої зовнішности, виявити перші натяки на мене самого. Первісне, зміцнившись, завжди повертається до життя, і я цілком занурився у споглядання, як раптом з калатаючим серцем відчув, що мій допитливий погляд натрапив на щось таке, що цілилося в мене з нескінченної туманної далечини. Боже мій, хто ж це там такі — маленькі, волохаті, злякано збилися в гурт і, очевидно, обговорюють клацаючою й туркотливою прамовою, як їм вчинити, як перебитися на цій землі, заповненій сильнішими, краще озброєними істота ми? То як? У ту пору вже відбулося відокремлення людини від тварини чи ще ні? Сталося, відбулося, без жодного сумніву! Про це свідчила боязка відчуженість і безпорадність волохатих чоловічків у чужому світі, для якого вони не були забезпечені ні рогами, ні щелепами, що розривають м'ясо, ні іклами, ні, нарешті, кістяними панцирами або залізними гачкуватими дзьобами. І все ж, за моїм твердим переконанням, вони вже знали й, присівши навпочіпки, потихеньку говорили один до одного, що створені з шляхетнішого матеріалу, ніж всі інші.

Перед нами відкрилась велика печера. У ній викрешували вогонь неандертальці — кремезні люди з важкими поти лицями, але вже безперечно люди. Хотів би я подивитися, як найпрекрасніший з царів лісу зумів би викресати вогонь! Царської постави для цього замало, тут мало бути щось ще. Особливо важкою, зрізаною потилицею вирізнявся вождь клану з обличчям, зарослим волоссям, і згорбленою спиною, одне коліно у нього було обдерте до крови, руки над мірної довжини відповідно до його зросту; одною рукою він тримав за роги оленя, якого забив і щойно затяг до печери. Всі вони були короткошиї, довгорукі й надто вже нестрункі, ці люди біля вогню: хлопчик, який шанобливо поглядав на годувальника та добувача, жінка, що вийшла з глибини печери з немовлям, яке смоктало грудь. Але ось що цікаво: немовля виглядало точнісінько, як виглядають немовлята в наші дні, цілком сучасна дитина, яка значно перевищувала за рівнем дорослих, але, підростаючи, мабуть, мала опуститись до них.

Я все дивився й дивився на неандертальців, а потім ніяк не міг відірватись від дивака, який багато сотень тисячоліть тому, скорчившись в порожній печері, з незбагненним запалом покривав її стіни зображеннями буйволів, газелей та іншої звірини, а також людей, що на неї полюють. Його побратими, мабуть, справді полювали, а він сидів тут, розмальовував стіну кольоровими соками, і його забруднена ліва рука, якою він під час роботи спирався об скелю, залишила на ній безліч відбитків, які збереглися серед зображень. Я довго дивився на нього, і коли ми вже рушили далі, мене потягло назад до наполегливого дивака.

- Та в нас є ще один такий, — сказав Кукук, — той в міру своїх сил ревно вирізає на камені все, що йому ввижається.

І правда, схилившись над каменем і наполегливо вирізаючи на ньому, він теж був дуже зворушливим. Але бойовим, відважним був той, хто за склом маленького театру з собаками і списом наступав на дикого кабана, який у свою чергу був готовий до лютого бою, але боязко відчував свою меншовартість. Два пси дивної, тепер вже не існуючої породи (професор Кукук назвав їх болотними шпіцами), яких приручила людина доби пальових будівель, розпанахані іклами, вже валялися в траві, але кабанові доводилося мати справу з багатьма, тоді як господар собак, націляючись, вже заніс списа, й оскільки результат сутички не викликав сумніву, то ми пішли далі, полишивши кабана з його злощасною долею.

Тепер нам відкрився прекрасний приморський краєвид, серед якого рибалки займалися своїм безкровним, але хитромудрим ремеслом: лляними сітями витягали з моря багатий улов. А вже трохи віддалік все виглядало зовсім по-іншому, ніж бачене дотепер: щось більш значуще, знаменніше, ніж то було в неандертальців, мисливця за дикими кабанами, чи в рибалок, які вибирають сіті, й навіть в порівнянні із заповзятливими диваками. Безліч кам'яних стовпів вишикувалося на березі моря; вони здіймалися вгору, немов колони величезної зали, нічим не накритої, з небом замість даху. За ними простяглася рівнина, а в долині сходило сонце, багряне, палаюче, воно виринало з-за краю світу. У цій відкритій залі стояв чоловік могутньої статури, і, випроставши руки, простягав до сонця оберемок квітів.