Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

Мов укушений, оббив руками неіснуючого повзуна, чим зібрав на собі здивовані погляди революційного молодняка.

— Нічого, — пояснив, — це так, пропасниця б’є.

Хлопці вели далі свою оздоблену жахливими подробицями розповідь.

— Ну, ми шо ж — накинули на того мертвяка мішок дірявий, що в сінях один-однісінький на цвяхові висів. Та так ту драглю й поволокли на вихід. Стали надворі й думаємо, копати яму чи нехай так лежить.

— Треба було, хлопці, поховати його, — каже отетерілий Лесь. — Ямку яку викопати та вкинути тіло туди.

— Так викопали ж. Там-таки у дворі й викопали. Так там, товаришу, вже одна могилка була, — цю фразу комнезамівець вимовив напівпошепки, злякано озираючись на товаришів.

Терновий закивав на знак того, що розуміє, об чім річ.

— Василька свого Фросина там поховала. Найменшенького. Сина, — понуро продуднів, пояснюючи іншим.

— Ну, най там з тією другою могилою. Ми оцю свіжу викопали. Неглибоку, правда, — продовжував Лаврін. — Десь на півметра. А як кинули його, глядь — з ніг, отак з литок, м’ясо зрізане. — Лаврін показав на собі, із яких місць зрізане те м’ясо, і запитав злякано. — Це шо виходить? Це Фросина його різала? Мертвого?

— А може, й живого? — Октябрин посинів весь од страху.

— Обличчя яке в небіжчика було? — запитав Терновий, не виказуючи жодної емоції.

Комнезамівці подивились на нього хто із подивом, а хто і з неприкритим страхом.

— Ну, видно ж по обличчю — він кричав перед погибеллю чи був байдужий, — пояснив своє питання чоловік.

Хлопці, зрозумівши хід його думок, якось разом видихнули.

— Байдужий! — в один голос Октябрин із Сірожунею.

Терновий промугикав, мовляв, зрозуміло. А хлопці дійшли висновків трохи згодом. Після мовчанки:

— Значить, мертвечину споживали. Вона ж казала, що кілька день до цього вони їли. Ох, Господи-Господи, що ж це з людьми нашими робиться? У понеділок бачив, — розмахував руками Перекотиполе, — у колгоспі кінь здох, то дохлого різали на кусні та по домівках розтягували. Що ж вони роблять?

— Хто? Хто робить отаке? — втрутився в розмову Октябрин. Він ніби провокував товариша сказати правду, що то не люди роблять, а партія велика й неосяжна.

— Ну, селяни, — не піддався на провокацію Перекотиполе.

— Не вони роблять. Голод із ними робить, — озвався, як з домовини, старий Терновий.

— А що Фросина? — Лесь повернув хлопців до розповіді про жінку.

— Ну, присипали ми того небіжчика, знову якогось біса до хати сунемо. Та каже Октябрин: «Тітко Фросино, ми зараз вас до лікарні віднесемо». А вона як замахає руками. «Нічого, — кричить, — не треба. Забийте назад хату й не кажіть, що ми тут. Оце лиш і буде ваша допомога». Та дивиться на нас як на болячку.

— А тоді знову своєї заводить: «Кажу ж вам — немає нічого. Он, і Вітюша приходив, думав є. Та вже додому не пішов. Тут лишився». Тоді так посміхається та підморгує до нас: «Ан, ні, каже, ось, діти є. Ше лишилось трошки. Будете, — питає, — їх їсти?» — розповідає Сірожуня.

— Я тут одвічаю: «Та ви що, тітко, побійтесь, цейго… ну, всього побійтесь, — кажу, — збиваючись, підхоплює Лаврін. — Ми ж, кажу, не за сим прийшли. Ми, кажу, за ліжком. Чи нема у вас часом, питаю, вільного ліжка. А тут і сам бачу — в хаті голо. А вона й каже: „Ліжок нема, соколи. А за тиждень, каже, приходьте, то будуть люди. Можливо, навіть кілька буде“».

— І показує на дітвору, яка з-під кожуха виглядає отакенними очима, — один із активістів вибалушує очі, аби було зрозуміло, якими саме очима дивились на них дітлахи.

— А нам же завдання поставили. Дістати койки хоч трісни… — Октябрин опустив очі до паруючого окропу й вкусив сухарик, аж заскреготіло під зубами. Від черствого окрайця відлетіли дрібні уламки, які хлопчина на льоту підхопив рукою, а інші акуратно повизбирував із заяложеного коміра шинелі, яку так і не зняв.

— Двері забили? — з якогось дива питає Лесь.

— Забили.

— Добре, — каже.

— Ну, ми підемо. Нам ще оце дотягти до школи. Тільки ж ви нікому не кажіть, що ті Пилип’юки собі хату незаконно повернули. Сказано, конфіскована, значить…

— Я із вами, — взявся допомагати молодняку Терновий, а батькові вказав на невеличку каструльку із рідким варевом, з якої щойно вихопив та з’їв дві ложки тієї шліхти.

— Ще чотири місяці, і жнива настануть. А я вам кажу: підведіть очі ваші та й погляньте на ниви — вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного — щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось інакший… — замість відповіді старий Мефодій прочитав вірш із Євангелія від Іоана.

— Так до жнив же не чотири місяці, — здивувався Октябрин. Він почав вираховувати, скільки їх, тих місяців, залишилось до майбутніх жнив. — Значить, січень вже можна не брати, — розмірковував уголос, хапаючись за ліжко. Дорогою продовжував: — А нащо його рахувати, якщо він уже почався, то й закінчиться вже скоро. Значить, тоді так, лютий — один, березень, квітень, червень, липень, це все — п’ять, а там уже й серпень не за горами. Ну, півроку, чи шо?

Він загріб вільною рукою снігу та обмив ним, пекучим, розпашіле обличчя.

— А що за люди приїхали до нас? — запитав Терновий.

— Ну, серйозні люди. Ці спуску не дадуть, точно. Кажуть, працювали вони до цього десь у Харківській області. А ще двоє з Калинівки — міліція. Також палець їм до рота не клади. Сірожуню, он, з Буженком уже на килим викликали, що Малиночку проґавили.

***

У будівлі школи горіло рясне світло, біля столу роєм сиділи нові уполномочені, а біля них і Калюжний зі своєю братією — Заболотним та Кривим. Пили, махали руками, погрожуючи несвідомому селянству, обіцяли витрусити з усіх душу та вивернути всіх навиворіт.

— Кишками їх до верху!

— Віддадуть не те що хліб, душі поскладають купочкою.

— Нутром чую — є в людей хліб, є запаси. Якщо логічно мислити — скільки людина може прожити без їжі? Ну, тиждень чи, може, два. Ну, нехай місяць. І все! — розмірковував низенький, з азійськими вилицями чоловік. — А ви кажете, ще в листопаді все вишкребли, — хитро дивиться на Калюжного. Хапає зненацька свій ТК (іменну блискучу штукенцію). Той пістолет весь час лежав біля тарілки із ячмінною кашею. — А оце ви їм показували? — питає й отримує ствердну відповідь — Калюжний киває важкою головою. — Погано показували, — кричить та схоплюється на ноги той круглолиций чоловік. Він крізь зціплені судомою зуби шипить: — Витягаєш