Петро Петрович Толочко - Київська Русь

процесу складання руської народності належала православній церкві. Як вважає відомий історик руської церкви А. Поппе, ця суспільна сила вже в X — XI ст. мала вирішальне значення в утворенні єдиної давньоруської народності (natio). Цей національно-інтегруючий її фактор прискорив також слов’янізацію неслов’янського населення, включеного в державну структуру Київської Русі[513].

Централізація церковного управління, єдність східнослов’янського обряду, церковнослов’янська мова богослужіння, спільні для всієї Русі духовні святині, перші руські святі — все це сприяло етнічному самоусвідомленню руських людей. Небезпідставно вже в кінці X — на початку XI ст. поняття “руський” і “православний” для літописців стали фактично тотожними. Згодом це усвідомлення проникло і в народні маси.

Одним із основних свідчень цього можуть бути такі пам’ятки історичної писемності і літератури, як “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Повчання Мономаха”. Митрополит Іларіон, звертаючись до пам’яті “старих” давньоруських князів, з гордістю зауважує, що вони “не в худѣ бо и невѣдомѣ земли владычествовавша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима всѣми четырьми концами земли”[514]. У “Повісті минулих літ” Нестор відтворив широке історичне полотно життя руської народності і її держави, визначив місце Київської Русі у світовому історичному процесі. Іларіон, Нестор, Никон, інші давньоруські літописці сприймали Київську Русь як єдине територіальне і етнічне ціле, оспівували її славу, героїчних захисників, безкрайні простори. їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород, Чернігів і Смоленськ, Галич і Суздаль, Переяслав і Рязань, Ростов і Полоцьк, вся Русь від новгородської півночі до київського півдня і від Карпат до Волги і Дону.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що на ранньофеодальному етапі розвитку Київської Русі давньоруська (точніше — просто руська) народність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у межах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних особливостей окремих регіонів, які мали місце в IX — на початку XII ст., але є констатацією основної тенденції етнополітичного розвитку цього періоду.

Уже йшлося про те, що серед дослідників немає єдності у визначенні етнополітичної долі руської етнічної спільності періоду феодальної роздробленості. Їхні думки зводяться до трьох основних висновків: давньоруська народність не являла собою стійкої етнічної спільності, і її розклад визначився державним розпадом Русі; давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київську Русь; давньоруська народність у XII — XIII ст. переживала період подальшої консолідації і була одним із основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали.

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше відповідає історичним реальностям XII — XIII ст., необхідно зупинитися на основних складових давньоруської етнічної спільності.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є головною етновизначальною ознакою. Більшість мовознавців (О. Шахматов, Л. Булаховський, Ф. Філін, Р. Аванесов) вважали, що утворення української, російської та білоруської мов на основі давньоруської остаточно визначилося тільки в XIV — XV ст.

Ґрунтовний мовознавчий аналіз давньоруської мови X — XIII ст. здійснив у наш час В.В. Німчук. Він виразно показав існування південноруського діалекту, який, у свою чергу, поділявся на окремі говірки. Спостереження за новими фонетичними явищами дало змогу досліднику зробити висновок, що на кінець XIII ст. сформувались основні риси, що характеризують майбутні східнослов’янські мови, але говорити про три східнослов’янські мови до цього часу з погляду закономірностей глотогенезу неправомірно. Навала монголо-татар у 40-ві роки XIII ст. і події, що сталися після неї, вважає В.В. Німчук, мали кардинальні наслідки для давньоруської мови[515].

Звичайно, мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні зони розмовної народної мови, які відбивались і на літературній, зберігалися впродовж всієї історії Давньоруської держави. В їх основі лежали мовні особливості слов’янських племен і межплемінних об’єднань переддержавного періоду. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами життя окремих земель, різним етнокультурним сусідством, діалекти і говірки уявляються справою звичайною. Але їх наявність не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови. Діалекти не були настільки несхожими між собою, щоб утруднити або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода, Пскова та інших міст Північної Русі виступали київські князі і посли, а до киян зверталися з промовами представники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

В літературі має місце твердження, що давньоруські літописи і літературні твори написані церковнослов’янською літературною мовою, що відігравала на Русі таку саму роль, як латина в країнах Західної Європи чи арабська мова на Сході. Погодитися з цим твердженням категорично неможливо. Давньоруська літературна мова хоч і була трохи піднята над народною, що є звичайним явищем для всіх мов, все ж стояла близько до народної. На користь цього свідчать численні написи на керамічному посуді, пряслах, ливарних формочках, бересті, на стінах архітектурних споруд. Зроблені не лише книжниками, а й представниками широких верств населення, ці написи співзвучні літописним текстам, близькі до них усією своєю мовною структурою. Попри всі діалектизми, вони єдині в своїй загальнодавньоруській мовній основі. Грамоти новгородських купців і ремісників, аналогічні грамоти купців інших міст могли бути прочитані і зрозумілі в найвіддаленіших землях Русі.

М.І. Костомаров вбачав у давньоруській мові основну інтегруючу силу східних слов’ян. “З прийняттям християнства з’явилася в Русі одна спільна мова — книжна, і це був новий сильний зв’язок руських народів, найміцніша порука їхньої духовної нерозривності”[516]. Політику австрійського уряду вилучити із програм шкіл Червоної Русі (Галичини) церковнослов’янську мову М.І. Костомаров справедливо розцінював як намагання підважити східнослов’янську єдність. “Мова була і є найсильнішим рушієм спорідненості племен і взаємного братства. Мова забезпечила нам єдність”[517].

Ф.П. Філій в одній із ранніх праць особливу увагу приділив питанню про київський діалект. Дослідник вважає, що він не був ні українським, ні російським в сучасному розумінні цього слова. Київський діалект виходив на позиції загальнодавньоруської мови, але навала монголо-татар перервала цей процес”[518].

Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало в центрі мовних процесів Русі XII — XIII ст. Єдність мовних змін на всій території давньоруської мови середини XII ст. відзначає В.В. Німчук. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст., на його думку, перешкодила поширенню мовних інновацій на всю територію, заселену давньоруською народністю[519].

Своєрідним підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. У XII ст. відбувалось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися з дослідниками, які доводять,