Ентоні Дорр - Все те незриме світло

може, й ні. Він уявляє, як вона проводить своїм ціпком уздовж риштаків. Іде, звернувши до світу свої незрячі очі, сплутане волосся, ясне лице.

Принаймні, він вберіг секрети її будинку. Захистив її.

Нові накази, підписані командиром гарнізону, висять на дверях, ринкових ятках та ліхтарних стовпах. «Полишати старе місто заборонено. Ходити вулицями без спеціальних повноважень заборонено».

Якраз перед тим як Вернер зачиняє віконницю, із сутінків виринає один літак. Із його черева шириться біла хмара, що повільно більшає.

Пташки?

Хмара розпадається, розсіюється — це папір. Тисячі аркушів паперу. Вони зісковзують похилими дахами, проносяться над мурами, плазом лягають на вихори припливу на узбережжі.

Вернер спускається у вестибюль, де австрієць тримає листівку до світла.

— Написано французькою, — каже він.

Вернер бере її собі. Чорнило таке свіже, що розмазується між його пальцями. «Жителі міста, — написано на ній. — Негайно вийдіть на відкриту місцевість».

Розділ 10

12 серпня 1944 року

Поховані

Вона знову читає: «Хто міг сказати заздалегідь, скільки тоді знадобиться часу для нашого звільнення? Чи не задихнемося ми раніше, ніж «Наутилус» зможе вибратися на поверхню моря? Чи не призначено йому з усім його вмістом бути похованим у цій крижаній могилі? Небезпека здавалася грізною. Але всі дивилися просто їй в очі, й усі вирішили виконувати свій обов’язок до кінця…»

Вернер слухає. Команда продовбує собі вихід крізь айсберги, які затисли субмарину «Наутилус». Вона прямує на північ уздовж узбережжя Південної Америки, повз гирло Амазонки, щоб відразу ж потому в Атлантичному океані за ними погнався гігантський кальмар. Пропелер зупиняється; капітан Немо показується зі своєї каюти вперше за кілька тижнів, його обличчя похмуре.

Вернер примушує себе підвестися, несучи в одній руці радіо, а другою тягнучи акумулятор. Він дістається до Фолькгаймера в золотавому кріслі. Ставить акумулятор і проводить долонею по руці здорованя до плеча. Намацує величезну голову. Вдягає на неї навушники.

— Чуєш її? — питає Вернер. — Це дивна й прекрасна історія. От якби ти розумів французьку! Щелепи велетенського кальмара потрапили в лопаті субмарини, і тепер капітан каже, що вони мають піднятися й битися з чудовиськом урукопаш.

Фолькгаймер повільно вдихає. Він не ворушиться.

— Вона користується тим передавачем, який ми мали б знайти. Я його знайшов. Кілька тижнів тому. Казали, що то була мережа учасників руху Опору, але насправді — лише старий і дівчина.

Фолькгаймер не відповідає.

— Тобі це було відомо від початку, правда? Що я знав?

Напевно, Фолькгаймерові не чути Вернера крізь навушники.

— Вона все повторює: «Поможіть мені». Вона кличе свого батька, свого діда. Вона каже: «Він тут. Він уб’є мене».

Зруйнована будівля над ними здригається, і в темряві Вернерові здається, що він на глибині двадцяти метрів ув’язнений на «Наутилусі», по корпусу якого шмагають мацаки десятка розлютованих морських чудовиськ. Він знає, що передавач має бути близько до даху. Близько до вибухів.

— Я врятував її, тільки щоб почути, як вона загине.

Фолькгаймер ніяк не виявляє того, що зрозумів Вернера. Покинув цей світ чи вирішив покинути: хіба велика тут різниця? Вернер забирає навушники й сидить серед пилу біля батареї.

«Його помічник, — читає вона далі, — люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку «Наутилуса». Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря».

Форт Насьональ

Етьєн благав наглядачів, сторожа форту, десятки інших в’язнів. «Моя онука, моя двоюрідна онука, вона сліпа, вона сама…» Він запевняв, що йому шістдесят три, а не шістдесят, що його документи конфіскували незаконно, що він не учасник руху Опору; на ватяних ногах став він перед черговим фельдфебелем і, затинаючись, вимовляв кілька насилу стулених докупи фраз німецькою: «Sie müssen mich helfen!», «Meine Nichte ist herein dort!»,[65] але фельдфебель знизав плечима, як і решта, й оглянувся на місто, що горіло на протилежному березі, наче кажучи: «Що тут можна вдіяти?»

Коли ж заблукалий американський набій поцілив у форт і в приміщенні для боєприпасів застогнали знесені туди поранені, а мертвих поховали під камінням трохи вище від лінії припливу, Етьєн перестав розмовляти.

Приплив то накочується, то відступає. Останні сили Етьєн витрачає на те, щоб приборкати у своїй голові шум. Іноді йому майже вдається переконати себе в тому, що крізь задимлені кістяки будинків уздовж узбережжя він бачить дах свого дому. Йому майже вдається переконати себе, що той стоїть. Але потім той знову зникає, затягнутий димом.

Ні подушки, ні ковдри. Нужник — як у жахіттях. Годують із перебоями — їжу приносить дружина наглядача з цитаделі під час відпливу через чотиристаметрову кам’яну доріжку, тимчасом як у неї за спиною в місті вибухають бомби. Харчів завжди мало. Етьєн відволікає себе фантазіями про втечу. Перелізти через стіну, пропливти кількадесят сотень метрів, подолати прибережні хвилі. Щодуху пробігти через замінований пляж до котрихось із замкнених воріт. Нісенітниця.

Тут, у форті, в’язні бачать вибухи раніше, ніж чують їх гуркіт. У попередню війну Етьєн знав артилеристів, які могли подивитися в бінокль і визначити, куди поцілила бомба за кольором викинутого в повітря фонтану. Сірий означав камінь. Брунатний — землю. Рожевий — людей.

Він заплющує очі. Згадує години в книгарні мосьє Ебрара під світлом від лампи, де він уперше в житті слухав радіо. Як вилізав на крилас в соборі, щоб послухати голос Анрі, який злітав до стелі. Згадує тісні ресторанчики з вітражними вікнами й обшитими льоном стінами, куди батьки водили їх вечеряти; вілли корсарів із різьбленими поясками, доричними колонами й золотими монетами, умурованими в стіни; фасади зброярень і корабелень, міняйлів та господарів постоялих дворів, напис, який Анрі любив видряпувати на каменях фортечних мурів: «Швидше б звідси поїхати, ненавиджу це місце». Він згадує будинок Лебланів, свій дім! Високий і вузький, із гвинтовими сходами, схожими на закручену мушлю, де крізь стіни час від часу прослизав привид його брата, де жила й померла мадам Манек, де не так давно вони з Марі-Лор умощувалися на тахті й удавали, що летять над гавайськими вулканами, над захмареними лісами Перу, де лише тиждень тому вона сиділа на підлозі, схрестивши ноги, й читала йому про добування перлин біля узбережжя Цейлону, про капітана Немо й Аронакса у водолазних костюмах, про імпульсивного канадця Неда Ленда, що збирався увіткнути гарпуна в акулячий бік… Тепер усе це охоплене полум’ям. Усе, що зберігає його спогади.

Над фортом Насьональ розквітає убивчо яскравий світанок. Розтає Чумацький Шлях. Етьєн дивиться на пожежу й думає: «Скільки у світі палива».

Останні слова капітана Немо

До полудня дванадцятого серпня Марі-Лор прочитала