Ентоні Дорр - Все те незриме світло

в мікрофон сім із дев’яти останніх розділів. Капітан Немо звільнив свою субмарину від гігантського спрута й відразу ж потрапив в іншу халепу. Через кілька сторінок він налетів на військовий корабель, повний солдатів, пройшовши крізь його корпус, пише Верн, мов голка вітрильного майстра крізь полотно. Тепер капітан грає жалобу, жаску, скорботну мелодію на своєму оргáні, доки «Наутилус» спить у морських глибинах. Залишилося три сторінки. Чи втішила хоч когось Марі-Лор, передаючи цю історію по радіо, чи її двоюрідний дід, скорчений у якомусь вогкому підвалі із сотнею інших людей, зловив її хвилю, чи якась трійка американців, що лежали вночі в полі, чистячи зброю, приєдналися до її мандрівки темними трапами «Наутилуса», вона не знає.

Але їй приємно бути так близько до кінця.

Унизу німець спересердя двічі крикнув, а тоді змовк. «Чому б, — думає вона, — не прослизнути у двері гардероба та не вручити йому будиночок? Може, він її пожаліє?

Спочатку вона дочитає. А тоді вирішить».

Знову вона відчиняє будиночок і витрушує камінь собі на долоню. Що станеться, якщо богиня зніме прокляття? Чи згаснуть пожежі, чи зцілиться земля, чи голуби повернуться на підвіконня? Чи приїде додому Papa?

Наповнюються легені. Б’ється серце. Вона тримає ножа поряд себе. Її пальці лежать на рядках роману. Канадський гарпунер Нед Ленд знайшов спосіб утекти. «Море бурхливе, — каже він професорові Аронаксу, — вітер міцний…

— Я буду з вами, Неде.

— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не вб’ють.

— Ми вмремо разом, Неде».

Марі-Лор умикає передавача. Вона думає про молюсків у псарні Убера Базена, де їх десять тисяч; про те, як вони прилипають до поверхні, як вони скручуються у своїх мушлях; про те, що, коли вони ховаються у тому гроті, чайкам нема як їх схопити, піднести в небо й розбити об каміння.

Гість

Фон Румпель п’є видхле вино з пляшки, яку знайшов на кухні. Чотири дні в цьому домі — а скільки помилок він зробив! «Море полум’я» могло увесь цей час бути в паризькому музеї, а той манірний мінералог і заступник директора могли сміятися, коли він звідти пішов, обморочений, обдурений, заманений. Або парфумер його зрадив, забрав діамант у дівчини, відвів її геть. Або Левіт міг вивести її просто за місто, й вона пронесла самоцвіт у своєму потріпаному наплічнику. Або старий запхнув його собі в пряму кишку й просто зараз витискає із себе — двадцять мільйонів франків у купі лайна.

Або справжнього каменя взагалі не існувало. Може, це все брехня, байка.

Він був такий певний. Певний, що знайшов сховок, розгадав загадку. Певний, що камінь його врятує. Дівчина не знає, старого прибрали з дороги — усе було облаштовано ідеально. А в чому він тепер може бути певний? Лише в смертельній квітці, що розпустилася у його тілі, що вбиває його, отруює кожну клітину. Він чує голос свого батька: «Це лише випробування».

Хтось гукає до нього німецькою:

— Ist da wer?[66]

Батько?

— Гей, там!

Фон Румпель прислухається. Звуки все наближаються крізь дим. Він підповзає до вікна. Вдягає на голову каску. Перехиляється через розбите підвіконня.

Капрал німецької піхоти прижмурено дивиться на нього з вулиці.

— Ой, пане фельдфебелю… Я й не думав… Будинок порожній?

— Порожній. Куди ви йдете, капрале?

— До форту Ла Сіте, пане. Ми евакуюємося. Усе залишаємо. Утримуємо лише шато й Бастьйон д’ля Олянд. Усім іншим наказано відступати.

Фон Румпель кладе підборіддя на підвіконня, почуваючись так, наче його голова може відділитися від шиї, упасти й вибухнути на вулиці.

— Усе місто опиниться на лінії вогню, — додає капрал.

— Надовго?

— Завтра буде перемир’я. Кажуть, що опівдні. Щоб вивести цивільних. А тоді вони продовжать штурм.

— Ми здаємо місто? — питає фон Румпель.

Десь не дуже далеко вибухає набій, луна від вибухової хвилі прокочується між зруйнованими будинками. Капрал на вулиці притримує каску рукою. Шматки каміння летять бруківкою.

— Із якого ви загону, фельдфебелю?

— Займайтеся своїм ділом, капрале. Я тут майже закінчив.

Останнє речення

Фолькгаймер не ворушиться. Рідина на дні відра для фарбування, хай яка токсична, закінчилася. Уже скільки Вернер ні на якій частотінічого не чув від дівчини? Годину? Більше? Вона читала про те, як «Наутилус» затягнуло у вир, у якому хвилі були вищі за будинки, й субмарина стояла сторчма, й тріщали її крицеві ребра, а тоді прочитала, за Вернеровим припущенням, останній рядок книжки: «Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: «Хто міг коли-небудь виміряти глибини безодні?» Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Потім передавач вимкнувся і Вернера поглинула цілковита темрява. Ці останні кілька днів — скільки їх минуло? — його не полишало відчуття, що голод — це рука, що всередині нього дряпає груди, дістаючи аж до лопаток, а тоді до живота. Шкрябає кістки. Однак сьогодні вдень — чи вночі? — голод зник, наче полум’я, на яке не лишилося палива. Урешті виявилося, що між порожнечею й наповненістю немає різниці.

Вернер блимає і бачить, як віденська дівчинка в плащику опускається крізь стелю, наче крізь тінь. Тримаючи в руках паперову торбинку, повну потріпаної зелені, вона сідає серед завалів. Навколо неї кружляють бджоли.

Цілковита темрява, але її він бачить.

Вона рахує на пальцях. «За те, що спіткнулась у колоні, — каже вона. — За те, що працювала надто повільно. За сварку через хліб. За те, що надовго затрималася в табірному туалеті. За схлипування. За те, що не склала речі згідно з наказом».

Безсумнівно, це нісенітниця, проте щось у ній є, якась істина, яку він не дозволяє собі збагнути. Дівчинка старішає на очах, волосся сивіє, комірець обтріпується; вона стає літньою жінкою; й у Венера вже прокльовується розуміння, хто вона насправді.

«За скарги на головний біль.

За спів.

За нічні розмови в бараці.

За те, що забула свій день народження під час вечірньої переклички.

За надто повільне розвантажування вагона.

За те, що не здала ключі.

За те, що не донесла охоронцеві.

За те, що надто пізно підвелася з ліжка».

Фрау Шварценберґер — ось хто вона. Єврейка з Фредерікового ліфта.

Їй бракує пальців для підрахунку.

«За те, що заплющила очі, коли до неї зверталися.

За те, що збирала хлібні скоринки.

За спробу зайти в парк.

За запалення на долонях.

За те, що просила сигарету.

За нестачу уяви».

І в темряві Вернерові здається, що від дістав до дна, наче увесь цей час кружляв, опускаючись щораз нижче, як «Наутилус», якого затягує чорторий, як його батько, що спускався в шахту: із Цольферайна в Шульпфорту, через жахи