Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

стало очевидним, навіть надто очевидним, як на мене. У мене таке враження, що вони хотіли, щоб їх застукали. Я не знаю, що зрештою стало останньою краплею, але коли лорд Гардкасл звільнив Чарлі, новина про це поширилася, як чума. Ми думали, що він спуститься до слуг, попрощається, але він нам нічичирк, а трохи згодом до мене приходить одна з покоївок і каже, що щойно бачила, як п'яний, наче лорд, Чарлі бродив у дитячих спальнях.

— У дитячих спальнях, ви певні?

— Так вона мені сказала. Зазирав у кожні двері, ніби шукав щось.

— У вас є припущення, що саме?

— Вона вважала, що він хотів з ними попрощатися, але їх нікого не було, всі десь гралися. Хоч там як, зрештою він пішов, несучи на плечі велику шкіряну сумку.

— І вона не знала, що було в тій сумці?

— Жодної гадки. Що б він собі не взяв, ніхто йому не заздрив. Він був популярний серед слуг, Чарлі всім подобався.

Стенвін зітхає й задирає обличчя до стелі.

— Що було далі? — підганяю я, відчуваючи його небажання продовжувати.

— Чарлі був моїм другом, — важко каже він. — Тож я пішов шукати його, перш за все для того, щоб попрощатися. Коли його бачили востаннє, він прямував до озера, тож саме туди пішов і я, але його там не було. Там взагалі нікого не було, принаймні, так мені здалося спочатку. Я пішов би звідти, але побачив на землі кров.

— Ви пішли по крові? — питаю я.

— Так, до краю озера… І тоді побачив хлопчика.

Він ковтає, прикривши лице рукою. Цей спогад ховався по темних кутах його пам'яті так довго; мене не дивує, що його важко витягти на світло. Усе, чим Стенвін став, виросло з цього отруйного насіння.

— Що ви побачили, Стенвіне? — питаю я.

Прибравши руку з обличчя, він дивиться на мене так, ніби я священик, що вимагає сповіді.

— Спочатку, тільки леді Гардкасл, — каже він. — Вона стояла навколішки в багні й ридала. Усе навколо було в крові. Я не побачив хлопчика, вона так сильно притулила його до себе… Але почувши мене, вона обернулася. Вона перерізала йому горло, мало голову не відтяла.

— Вона зізналася? — питаю я.

Я чую у своєму голосі хвилювання. Опустивши погляд, я бачу, що мої руки стиснуті, тіло напружене. Я сиджу на самому краєчку, дихання перехопило.

Мені відразу стає соромно.

— Більш-менш, — каже Стенвін. — Весь час казала, що це був нещасливий випадок. Оце й усе, знов і знов те саме: це був нещасливий випадок.

— То коли в цій історії з'являється Карвер? — питаю я.

— Він з'явився пізніше.

— Наскільки пізніше?

— Не знаю…

— П'ять хвилин, двадцять? — питаю я. — Це важливо, Стенвіне.

— Не двадцять, може десять, навряд чи більше.

— Він мав при собі сумку?

— Сумку?

— Коричневу шкіряну сумку, яку він, за словами покоївки, виніс з будинку? Він мав її при собі?

— Ні, сумки не було, — він указує на мене люлькою. — Ви знаєте ще щось, так?

— Так, напевно. Закінчіть свою розповідь, будь ласка.

— Прийшов Карвер, відвів мене вбік. Він був тверезий, як скельце, такими бувають лише від шоку. Він попросив мене забути все, що я побачив, і сказати всім, що це зробив він. Я сказав, що не стану робити таке заради неї, заради Гардкаслів, але він сказав, що він кохає її, що це був нещасливий випадок, і що це єдине, що він може для неї зробити, єдине, що він може їй дати. На його думку, у нього після вигнання з Блекгіту та переїзду все одно життя без Гелени не буде. Він змусив мене дати слово, що я збережу її таємницю.

— І ви виконали свою обіцянку, тільки змусили Гелену платити за це, — кажу я.

— А ви, копе, вчинили б інакше, так? — люто каже він. — Наділи б на неї кайданки прямо там, порушивши дане другові слово? Чи дозволили б, щоб їй це зійшло з рук зовсім безкарно?

Я хитаю головою. У мене немає для нього відповіді, але його жалюгідне самовиправдання мене не цікавить. У цій історії є лише дві жертви: Томас Гардкасл і Чарлі Карвер, вбита дитина та чоловік, який пішов на шибеницю, щоб захистити кохану жінку. Їх обох рятувати вже запізно, але я не дозволю правді бути й далі прихованою.

Вона вже й так наробила багато горя.

47

Шурхотять кущі, ламається під ногами гілля. Деніел іде лісом швидко, не намагаючись бути непомітним. Йому цього не треба. Решта моїх носіїв наразі мають, що робити, а інші люди або на полюванні, або в Сонячній кімнаті.

Моє серце прискорюється. Він вислизнув з будинку після розмови з Беллом і Майклом у кабінеті, і я стежу за ним уже п'ятнадцять хвилин, тихо обираючи дорогу поміж деревами. Я пам'ятаю, що на початку полювання його не було, що він був змушений наздоганяти Денса, і мені цікаво дізнатися, що його затримало. Сподіваюсь, ця вилазка проллє більше світла на його плани.

Дерева раптово закінчуються, з'являється потворна галявина. Ми знаходимося недалеко від озера, і я вже майже бачу праворуч від себе воду. Лакей ходить по колу, наче тварина в клітці, я ховаюся за кущ, щоб мене не було видно.

— Зроби це швидко, — каже Деніел, наближаючись до нього.

Лакей б'є його в щелепу.

Похитнувшись, Деніел випростується і кивком запрошує другий удар. Цього разу жертвою стає його живіт, а третій удар збиває його з ніг.

— Ще? — питає Лакей, нахилившись над ним.

— Досить, — каже Деніел, витираючи розбиту губу. — Денс має повірити, що ми билися, а не вважати, що ти мене мало не вбив.

«Вони спільники».

— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелу підвестися. — Мисливці мають добру фору.

— Багато старих ніг. Вони не могли зайти далеко. Вдалося спіймати Анну?

— Ще ні, не мав часу.

— То поспішай, наш друг стає нетерплячим.

То ось до чого це все. Їм потрібна Анна.

Ось чому Деніел сказав мені знайти її, коли я був Ревенкортом, ось чому він попросив Дербі привести її до бібліотеки, коли запропонував спіймати Лакея. Я мав привести її до них, як ягня на заклання.

У голові паморочиться. Я дивлюсь, як вони закінчують розмову, а потім Лакей вирушає в напрямку будинку. Деніел витирає з обличчя кров, але не поспішає йти, і за секунду я розумію причину. На галявину виходить Чумний Лікар.