Кондоліза Райс - Демократія

Зрозуміло, що бажання визнання з'явилося ще до Сі. Олімпійські ігри в Пекіні дали нагоду розрекламувати Китай, у глядачів національної церемонії відкриття мурашня бігала по шкірі. Цей настрій зміцнили 2008 синхронізованих барабанщиків, які розмістилися на газоні.

Але Сі не спинився на націоналістичному наративі з комуністичним забарвленням. Уряд вимагає, щоб школярі знову вивчали Мао і його «Червону книжечку». Він спробував повернути «патріотичну» діяльність, навіть наполіг на відображенні соціалістичних цінностей у балеті. Через придушення медіа принаймні один редактор відомої газети пішов із роботи, не бажаючи мати справу з політичними контролерами.

Китай сьогодні — це модерна міжнародна сила, що викликає повагу, але має дедалі непевніше майбутнє. Принаймні частина цієї непевності породжується браком довіри до намірів людей. Тому режим налаштований контролювати такі дії, вважаючи їхні наміри несуттєвими. Це досить важко реалізувати в країні з населенням 1,4 млрд.

2014 року я виступала в престижному Університеті Ціньхуа в Пекіні. Мій китайський приятель уважає цей університет поєднанням Стенфорду й Гарварду. Я вирішила звертатися до студентів так, ніби вони — стенфордці. Це не лекція про стосунки США і Китаю, а про них — студентів, їхні амбіції та силу освіти.

Сесія питань і відповідей стала для мене сюрпризом. «Що робити, якщо батькам не подобається моя спеціалізація?», «Я — інженер, нащо мені література?», «Я — уйгур [мусульманська меншина], і всі трактують мій народ як терористів. А ми просто бідні. Що я можу вдіяти?» — такими були запитання.

Вони мислять самі й не хочуть, аби їх програмували, — думала я. — Вони ставлять питання і батькам, і університетським чиновникам. Може, незабаром і уряду питання поставлять? Китайські лідери повинні зберегти свою систему, але також створити простір для новаторів, творчих і дедалі успішніших людей. Вони не можуть вести Китай до демократії, проте їхній шлях може відносно скоро знищити будь-який простір.

***

У цьому відношенні завжди виникає спокуса протиставити Індію, найбільшу демократію світу, її величезному авторитарному сусідові — Китаю. В Індії питання про те, чи матимуть громадяни голос у правлінні їхньою країною, було вирішене з отриманням незалежності в 1947 році. Проте надзвичайно складно управляти величезною країною. Запитайте будь-якого високопосадовця про Китай, і він почне розказувати про зростання й потужні ринки. Запитайте про Індію, і у відповідь — скляні очі й лекція про бюрократію й корупцію.

Лідери не мають певності щодо авторитарних держав, бо в них немає надійного способу визначати температуру й наміри їхнього народу. У демократіях є свої амортизатори й необхідний зворотний зв'язок. Сьогодні між громадянами та урядами відбувається швидкий і безпрецедентний за обсягом обмін інформацією. Але демократичні інститути реагують відносно повільно. Вони захищені від тиранії, бо влада лідерів обмежена. Проте ці обмеження не дозволяють робити все швидко.

По правді сказати, Індія теж швидко розвинулася. В ній також розташовуються деякі найкращі в світі компанії. Мумбаї, Хайдарабад, Бангалор мають конкурентні технологічні центри міжнародного рівня. Але калькуттські сламси нічим не кращі за нетрища у відсталих загумінках світу. Ставши 2014 року прем'єр-міністром, Нарендра Моді почав реалізовувати масштабні плани з оптимізації обмежувальних інструкцій і покращення бізнес-клімату. Він також виступив з ініціативою створення санвузлів і санстанцій, щоб бідні індійці не ходили до вітру на вулицю.

В індійській історії багато таких контрастів. Але попри всі виклики Індія — функціональна демократія. На час одержання незалежності в 1947 році країна вже мала залишені британцями інституційні проекти. Працювала розгалужена й добре підготовлена державна служба; нова армія була диверсифікована, обмежена в своїх діях вимогами конституції і піддана ретельному цивільному контрою; лідери цілком залежали від національних виборів. Країні пощастило з натхненним отцем-засновником Магатмою Ґанді й компетентним і довговічним першим лідером Джавахарлалом Неру, який правив у 1947—1964 роках. Тобто країна була готова до самостійного й успішного існування.

Якоюсь мірою так і було. З часу набуття незалежності в державі відбулося шістнадцять національних виборів, і в результаті всіх них влада передавалася мирно. Примітно, що країна з населенням у понад 1 млрд, яке належить до різних релігійних груп, не має серйозних заворушень на релігійному ґрунті. Індія — друга за чисельністю мусульманського населення у світі, але вона не має особливого клопоту з ісламським радикалізмом. Винятком із правила є тероризм, що походить із Пенси стану. Цілком можна сказати, що непорозуміння із Ісламабадом гальмує поступ країни, відволікає ресурси на конфлікти, які призвели до трьох повно-масштабних воєн (1947, 1965 та 1971) і численних сутичок.

Новий прем'єр-міністр завжди дає нові надії на відродження Індії, великої країни, яка може нарешті розкрити свій потенціал. Скептицизм породжується зрослим нетерпінням через нездатність дати раду задушній бюрократії й корупції.

Але цікаво порівняти демократичний підхід до цих проблем із авторитарним. Ми бачили, що навіть у США пішло майже сто років на те, аби викоренити поширену корупцію. Рузвельт був обраний на платформі, яка передбачала саме це, і з часом проблема розв'язалася. І преса, і громадянське суспільство відіграли свою роль у підтримці змін, у встановленні правил гри і покарання за їхнє порушення.

Індія тепер переймається ендемічною корупцією. На відміну від Китаю боротьба йде знизу догори, а не навпаки. Активіст Анна Хазаре, намагаючись привернути увагу до цієї проблеми, оголосив у квітні 2011 року голодування. Спочатку уряд спробував ігнорувати його, але постійна увага преси унеможливила це, почалися розслідування й нові виступи преси. Ця проблема опинилася в центрі виборчої кампанії 2014 року. Нарендра Моді, тоді головний міністр (відповідає посаді губернатора) Гуджарату був обраний після нищівної критики партії «Конгрес» і прем'єр-міністра Манмохана Сінгха. Він доводив, що чисте й ефективне управління щільно пов'язані між собою.

Приватний сектор також відіграв роль в антикорупційних заходах. Нандан Нілекані, співзасновник ТНК «Інфосис», запропонував спосіб поліпшення урядування й подолання корупції. Зі своїми інженерами він створив складну систему біометричної ідентифікації для центрального уряду, щоб кожен громадянин мав національну ідентифікаційну картку.

Проект «Аадхаар» у Нью-Делі я відвідала 2013 року. В яскраво освітленій споруді в кабінах по периметру чистої кімнати старанно працювали інженери. Це нагадувало якусь компанію в Кремнієвій долині — усе складно й організовано. З Нілекані у нас вийшла справді натхненна розмова. Він чітко доводив, що його проект має вишу мету: усувається посередник, бюрократ, який дає пенсійний чек, харчові субсидії та інші блага «за винагороду». Очі в нього іскрилися, коли він говорив про світ, у якому фермер в індійському селі використовував цю картку,