Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Наука, Освіта » Демократія 📚 - Українською

Кондоліза Райс - Демократія

337
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Демократія" автора Кондоліза Райс. Жанр книги: Наука, Освіта.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 102
Перейти на сторінку:
щоб отримувати блага напряму, безпечно й швидко. Програма мала підтримку уряду Сінгха, а тепер — і прем'єр-міністра Моді. Схоже, що це досягнення двох партій. Верховний суд Індії ухвалив, що індійців не можна силувати отримувати біометричну картку — так працює демократія. Але наразі її уже отримав понад мільярд людей[139].

США викорінювали корупцію понад сто років і таки домоглися свого. Немає гарантій, що Індії це вдасться, але добрі підвалини для цього закладено. Чиновники можуть відповідати за свої дії публічно й прозоро, що повинно дати цій справі гарний шанс. Нещодавні події в Південній Кореї розвивалися за тим самим сценарієм, коли громадяни, преса й легіслатура наполягли на звітності високопосадовців за звинуваченням у корупції.

А от у Китаї антикорупційна боротьба йде згори донизу. Процес засекречений, і Комуністична партія виступає звинувачувачем, суддею, журі й виконавцем вироку. Це дратує країну, бо правила непрозорі. І ніхто не знає, коли партійна чистка може перетворитися на щось більше, на вендету або політичну кампанію, що охопить більшу частину населення.

Демократії не ефективні, але вони принаймні можуть стати більш ефективними й гнучкими. Вони залежать від прозорості та складної мережі державних і приватних інститутів, які покликані контролювати владу. Здебільшого вони залежать від бажання громадян залучати такі інститути й використовувати їх для максимізації віддачі влади. В Індії функціонує інфраструктура демократії. Попри всі майбутні виклики, це гарна стартова позиція.

Розділ 9

Що зобов'язана давати демократія?

Моя автівка мчала вулицями Монровії, а я дивилася у вікно на щасливі юрми вздовж вулиць. Була десь шоста ранку, і я їхала з аеропорту до посольства. Там планувала зустрітися з першою леді Лорою Буш, і разом ми мали йти на інавгурацію вперше за тридцять років демократично обраного президента Ліберії. Еллен Джонсон-Серліф стане також першою африканкою на чолі держави.

Настрій був святковий, і люди веселилися. Але достоту на кожному кроці було видно, що ліберійців і їхніх нових лідерів попереду чекає важкий шлях. Вулиці рясніли вибоїнами, хоча їх швиденько ремонтували перед прийомом зарубіжних гостей. Стіни подовбані кулями, свіжа фарба не могла приховати сліди насильства, що десятиріччями роздирало країну. Вода була непридатна для пиття. Постійно загрожували хвороби, які переносяться комахами, насамперед малярія. Перед церемонією я прилягла відпочити під антимоскітною сіткою.

Ліберія не мала ефективних сил безпеки, населення здебільшого малоосвічене або й неписьменне, охорона здоров'я ледве функціонувала, ненадійна енергосистема, навіть у столиці були часті відключення, накульгувала економіка, основою якої були контракти на збирання каучуку, з яких мали зиск корумповані міністри, що їх підписували. Керування такою новою демократією було достеменним кошмаром.

Мало країн стикаються відразу зі стількома проблемами, як Ліберія. Вона була заснована як американська колонія для прийому звільнених рабів; колонія здобула незалежність 1847 року, і очолив країну чорний американець.

Протягом ста років Ліберія вважалася одним із африканських клейнодів; вона була відносно стабільною й мала освічену еліту. Низка президентів правила залізною рукою і збагачувалася — де було в межах норми на континенті.

Еліти процвітали, і тоді як чорним американцям у США було непереливки, ліберійці вважали себе вищими за решту африканців та їхніх нащадків. Зрештою, вони ніколи не були рабами. Моїй тітці Терезі Лав, вікторіанській дослідниці, запропонували в 1960 році викладати в Університеті Монровії. Вона переповідала, що її запрошували в круїз із президентом Вільямом Табменом і його родиною. Хтось мене запитав: «Як тепер розмовляти? Нам же доведеться говорити по-англійськи, а французької Тереза не знає».

Табмен, член Партії справжніх віґів, пробував покращити стосунки між афроамериканцями й тубільцями. Назагал на останніх дивилися згорда, дискримінували, прирікали на злидні й розпач. Але опозиції він не терпів; солдати розстріляли його політичного суперника С. Девіда Коулмена з сином у 1955 році за опір президентові. Того ж року він відредагував конституцію, щоб мати можливість балотуватися більш ніж на два терміни. Під час змагання США і СРСР усі регіони трактувалися як поле бою, і Вашингтон терпів відсутність верховенства права й демократії в Ліберії.

За іронією долі, «Голос Америки», який вів трансляції народам у комуністичному ярмі, розташував одну зі своїх радіостанцій у Ліберії. Коли Табмен помер, пробувши на посту президента 27 років, його замінив віце-президент Вільям Толберт, який на своєму посту пробув 19 років.

Одначе виявилося, що Толбертові керувати країною було важче, аніж попередникові. Накопичене роками розчарування через нерівність давалося взнаки. У 1980 році голоси опозиційних лідерів ставали чутнішими, а реакція Толберта — більш авторитарною. Уряд почав арештовувати членів конкурентної Прогресивної народної партії за звинуваченням у зраді, бо вони нібито планували насильницькі дії проти уряду.

Проте не політична опозиція виголосила остаточний вердикт. Його прорекла армія. Під час військового перевороту президент Толберт був убитий, а тринадцять членів кабінету страчено. Сержант Семюель Доу запевнив США і ліберійців, що його режим правитиме демократично. Розпочалися конституційні реформи, і якийсь час здавалося, ніби уряд лібералізує політику країни. Однак продовжувалося це недовго.

Доу, який тепер балотувався на президента, почав переслідувати опозицію й звинуватив Еллен Джонсон-Серліф, найбільш яскраву опозиціонерку, в тому, що вона виголосила промову, «шкідливу для миру й стабільності в країні». Він погрожував судити її за підбурювання. Джонсон-Серліф утекла з країни до США. Доу був обраний із величезними порушеннями, але США визнали його президентом Ліберії.

Доу теж не зміг керувати країною, бо воєначальники вчиняли збройні заколоти в різних частинах країни й кидали виклик уряду. Одним із них був Чарлз Тейлор, який після сімох років громадянської війни виявився найбільш успішним і сильним лідером. 1997 року його обрала президентом, але зухвалі мілітарні загони інших командирів приборкати не вдалося. У квітні 1999 року знову вибухнула громадянська війна, ще брутальніша за попередню. Домовленостей ніхто не дотримувався, хоча африканські й міжнародні дипломати намагалися покласти край війні.

Тейлор не мав стимулів робити це. Він і його військова машина мали зиск від торгівлі діамантами: ліберійські контрабандисти переправляли коштовне каміння з африканських рудень до заможних купців у Південній Африці та Європі. Це спонукало світ почати щось робити із «кривавими діамантами». Тим часом Тейлор обурив цивілізовані країни ще й тим, що його солдати часто-густо були дітьми, дехто мав лише дев'ять років.

Саме світлина з таким хлопцем на першій шпальті «Нью-Йорк таймс» змусила США сказати, що вони більше не терпітимуть. Того ранку, 28 червня 2003 року, я взяла з собою газету до

1 ... 87 88 89 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Демократія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Демократія"