Тоні Моррісон - Пісня Соломона

далеко? Якого дідька було мені висилати оте золото, а тоді пертися сюди? Га?

— Ти послав його сюди, засранцю...

— Та що ти бздиш!

— Я бачив усе! Маю очі. Чуєш? Я приїхав туди, слідкував за тобою, бо мав відчуття, що ти ведеш нечисту гру. І не помилився. Того пополудня я був у Данвіллі. Проїжджав повз станцію. Там був ти, у своєму бежевому костюмчику. Я запаркувався та став стежити за тобою. Побачив, що ти відсилаєш пачку, доручаєш її тому білому. Я почекав, коли ти заберешся, підійшов до того чолов’яги й запитав, чи мій друг відіслав цю пачку до Мічигану. Той відповів, що ні. Сказав, що з тобою він завантажив тільки її. Я спитав, куди поїде цей вантаж. До Віргінії. — Гітара усміхнувся. — Ти сів у автобус. Він поїхав не до Мічигану, а до Віргінії. І тепер ти тут.

Дояр відчув, що не його зверху. Треба доводити свою правоту.

— Чи було на пачці моє прізвище?

— Я не дивився.

— Та хто буде посилати до Віргінії пачку золота? Золота, чоловіче!

— Хто, як не ти! Ти й послав.

— І тому ти спробував мене вбити?

— Так.

— За те, що тебе ошукав?

— Нас ошукав! Ти пересрав нам все діло!

— Помиляєшся. Жахливо, смертельно помиляєшся.

— «Смертельно» — це вже до тебе стосується.

Дояр подивився на тістечко в руці. По-дурному воно виглядало. Хотів був викинути його, але передумав.

— То це означає, що мій день настав?

— Так, твій день настав. Але за моїм розпорядком. Затям собі: доки живу, буду тебе переслідувати. Ти Мейкон, але поки що не Дед, не мертвяк.

— Скажи мені щось. Коли ти побачив мене на станції з тією пачкою, чому ти сховався? Чому не підійшов до мене? Усе б тоді владналося.

— Я вже тобі сказав. Мав гостре відчуття.

— Що я хочу тебе обдурити?

— Не мене одного. Нас.

— І ти гадаєш, що я тебе обдурив.

— Так.

— І там, у лісі, ти це зробив зі злости.

— Так.

— А тепер ти чекаєш, поки надійде золото.

— Так.

— І поки я його заберу.

— Ти не зможеш його забрати.

— Маю до тебе прохання. Коли сюди прийде пачка, найперше з черги зроби ось що: перевір, чи є в ній золото.

— Зробити це найперше з черги?

— Гаразд, хай буде останнє з черги. Але перевір, перш ніж волокти ту пачку в таку далечину.

— Хай тебе це не турбує.

— Ще одне. Навіщо це попередження? Навіщо ти попередив мене через крамаря?

— Ти був мені друг. Принаймні це я можу зробити для колишнього друга.

— Що ж, дякую тобі, колишній друже.

— Нема за що, хлопче.

Дояр забрався в ліжко Світ і всю ніч проспав у солодких обіймах. Глибокий теплий сон. Сновидіння про політ високо-високо над землею. Дояр літав, але не випростовував рук в боки, як літак крила, не простягав рук уперед, як той супермен у кіно. Плавав, ширяв у небесах, розслабившись, як розслабляєшся, лежачи на дивані й читаючи газету. Літав і над темним морем, але не боявся. Знав, що не впаде. Сам у небі, але чув, що хтось плеще в долоні. Спостерігає Дояра й аплодує. Не видно було, хто це.

Прокинувшись уранці й заходившись коло ремонту автомашини, Дояр не міг, та й не хотів отямитися зі сну. У Соломоновій крамниці застав Омара й хазяїна. Витріпували мішки, а він і досі відчував легкість і міць — подарунок від лету.

— Я роздобув клиновий пас, — сказав Омар. — Не новий, але годиться.

— Дуже добре. Дякую, Омаре.

— То ти зразу поїдеш від нас?

— Мушу.

— Ти був у тої Берд?

— Так, відвідав її.

— Допомогла тобі? — Омар витер запилюжені руки об штани.

— Трохи.

— Кінґ Вокер пообіцяв прийти сюди вранці й поставити пас. Добре було б ретельно оглянути це авто, перш ніж пускатися на ньому в далеку дорогу.

— Треба це зробити.

— Чи дала тобі поснідати Світ? — спитав Соломон.

— Припрошувала мене, але я квапився до машини.

— Випий собі кави. Он там повний кавник.

— Ні, дякую. Я б хотів трохи пройтися, поки прийде Кінґ.

За пів до сьомої в містечку був такий самий рух, як і вдень. На Півдні всяка діяльність починається рано-вранці, щоб уповні використати прохолодну пору. Чоловіки вже поснідали, жінки вже випрали білизну й розвішують її на кущах, а за кілька днів, коли відкриється школа в сусідньому містечку, о цій годині діти йтимуть і бігтимуть до неї стежками й полями. Тепер же вони вешталися на вулиці, робили своє. Дражнили котів, кидали хліб курям, що відбилися від дому, і вели свої безкінечні ігри-таночки. Почувши їхній спів, Дояр підійшов до велетенського кедра, гілля якого нависало над дітьми, і сперся на стовбур. І знову дзвінкі голосочки нагадали про те, чого він сам не мав змалку. Посередині кола хлопчик — таку роль, здається, мали завжди хлопці — крутився навколо себе, заплющивши очі, простяглій руку й вказуючи пальцем. Крутився, поки пісенька закінчилася гуртовим криком, спинивсь і вказав пальцем на котрусь дитину. Дояр не бачив, на кого саме. Тоді всі стали навколішки, й Дояр здивувався, почувши від них стару блюзову пісню, яку завжди співала Пілат: «Любий мій, коханий, не покинь мене...» Але діти співали: «Соломоне, любий, не покинь мене...»

Дояр усміхнувся, згадавши Пілат. Помандрувавши на сотні кілометрів, він скучив за нею, за її домом, за тими самими людьми, яких так рвався покинути. За материною тихою, винуватою й вибачливою усмішкою. За її безнадійною незграбністю на кухні. Найкращі роки свого життя, від двадцяти до сорока, вона прожила по-монашому. Крім тих кількох днів, коли зачато Дояра, решта життя була така сама. Синові ні за вухом не свербіло, коли мама розказувала про себе, а тепер він розумів, що так обділяти жінку — це ранити її, калічити. Таке ранило, калічило б і його. Якби хтось присилував його ось так жити, сказавши: «Можеш ходити поміж жінками, можеш прагнути їх, але найближчих двадцять років не смієш кохатися», — як тоді почувався б Дояр? Що робив би? Чи був би таким, як є тепер? А якби, наприклад, був жонатий і жінка відмовляла б йому цілих п’ятнадцять років? Мама пережила тяжкі