Тоні Моррісон - Пісня Соломона

родичів, — неправда. Ще з Данвілла він дедалі більше переймався своїми рідними людьми, і не тільки тими, кого знав. Мейконом Дедом, що мав також ім’я Джейк. Сінґ. Що за люди, які вони були? Ось цей чоловік, що, сторожуючи, п’ять ночей просидів на паркані. Що назвав новонароджену дівчинку іменем Пілат. Що викорчував у пралісі поле. Що живився горішками, їдучи у фургоні на північ. Чи мав він братів і сестер, яких покинув? Ким були його батько й мати? А його жінка? Чи то була бостонська Сінґ? Якщо так, то що вона робила в цьому фургоні? Навіщо добиратися фургоном до приватної школи? Не екіпажем, не поїздом, а фургоном — повним колишніх рабів? А може, вона взагалі не доїхала до Бостона. Може, не подавала себе за білу жінку. Вона могла передумати вчитись у школі, могла втекти з хлопцем, з яким їла горішки. Хай там хто вона була, але чому захотіла, щоб її чоловік тримався цього жахливого імени? Щоб стерти минуле? Яке минуле? Рабство? Вона ніколи не була рабинею. Може, чоловікове минуле? А чому Доярів батько і Пілат не знали нікого зі своїх родичів? Невже не було зовсім нікого з родичів, аби повідомити, коли їхній загинув тато? Мейкон не гадав іти до Віргінії. Тільки Пілат туди подалася.

Дояр розгорнув пакуночок, що приготувала йому Ґрейс, і взяв одне тістечко. Кружляючи, впав на землю папірець. Піднявши його, Дояр прочитав: «Ґрейс Лонґ, Друга магістраль, 40, третій дім від педагогічного училища». Й усміхнувся. Ось чому вона так барилася з цими тістечками. Надкусив одне й помалу пішов, мнучи в руці серветки й цидулку-запрошення. Думки-питання про рідню товклись у голові, як більярдні кулі.

«Якщо мій дід, оцей Джейк, походить звідти, звідки його жінка, — з Шалімара, то чому він сказав тому п’яному писарчукові-янкі, що місце народження — Мейкон? Навіщо було наражатися на спотворення імени? А якщо дід і його майбутня жінка народилися в одному містечку, то чому тоді Пілат, мій батько й Серс кажуть, що ця пара познайомилась у фургоні? Чому привид звелів Пілат співати? Стривай-но. А може, привид зовсім не те хотів сказати. Може, мав на увазі не «sing» — «співати», a «Sing». Повторював ім’я своєї жінки — Сінґ, а Пілат не зрозуміла, бо й не знала, як звалася мама. Овдовівши, Мейкон Дед заборонив вимовляти ім’я небіжки. Дивно. По її смерті він ані разу не вимовив цього імени, а по своїй смерті тільки його й повторював.

Господи! У другій половині двадцятого століття лажу отут і завертаю собі голову словами привида. А чом би й ні? Відомо одне: Пілат не має пупа. Якщо це правда, то все може бути правдою. Якщо на світі буває все, то чому б не бути привидам?

Було вже недалеко до стежини, що вела до містечка. Сутеніло. Дояр звів руку до очей і згадав, що Ґрейс не віддала йому годинника.

— А щоб тобі добра не було! — пробурмотів він собі під ніс. — Геть усе гублю.

Спинившись, роздумував, чи повернутися, чи йти далі. Якщо повернутися, то доведеться добиратися в темряві, зовсім беззахисним перед Гітарою. А щоб забрати годинник завтра, коли треба від’їжджати, доведеться завдати собі великої мороки — знову пертися пішки бездоріжжям, де не проїде ніяке авто. А Гітара може...

— Не дамся Гітарі керувати мною, вказувати, що маю робити, куди й коли йти. Якщо дозволю йому таке тепер, то так уже й буде назавжди і кінець кінцем він зживе мене зо світу.

Повагавшись, Дояр вирішив, що годинник не вартий клопоту. Показує точний час, а мені, власне, все одно, котра година. Змахнувши крихти з вусів, Дояр вийшов на стежину. Там темним силуетом проти кобальтово-синього тла стояв Гітара. Сперся до стовбура хурми. Дояр став, здивований, що так спокійно б’ється серце й зовсім нема страху. Гітара длубався під нігтями сірником. Якщо й має якусь зброю, то ховає її під полою куртки чи в штанах.

Хвилину дивились один на одного. Ні, менше. Стільки часу, щоб узгодити биття обох сердець. Гітара обізвався першим.

— Кого я бачу!

Дояр не відразу відповів на привітання.

— Чому, Гітаро? Скажи мені одне-єдине: чому?

— Ти забрав золото.

— Яке золото? Не було ніякого золота.

— Ти забрав золото.

— Чоловіче, в печері нічого не було. Я повзав на пузі, заглядав у яму. Порпав руками...

— Ти забрав золото.

— Гітаро, ти здурів.

— Не здурів. Розлютився.

— Там не було золота! — Дояр силкувався не зірватися на крик.

— Я бачив тебе, скурвий сину.

— Де бачив?

— У Данвіллі. З золотом.

— З золотом у Данвіллі?

— Так.

— Якщо це жарт, то поганий. І що я робив з цим золотом?

— Відіслав його поштою.

— Відіслав?!

— Так. Та що ти тут дурня клеїш! Ти такий самий захланний, як і твій татусик. Хіба ні?

Глянувши на останнє тістечко в Дояревій руці, Гітара нахмурився й засопів ротом.

— Гітаро, я не відсилав золота. Ти не міг такого бачити, бо золота взагалі не було.

— Бачив, хлопче. Я був на станції.

— На якій ще такій станції?

— На товарній залізничній. У Данвіллі.

Дояр згадав, як шукав преподобного Купера по всіх усюдах. І на станцію зайшов. Там допоміг якомусь старому завантажити величезну пачку на візок.

— Бодай тебе! — зареготав Дояр. — Гітаро, то було не золото. Я просто пособив якомусь чоловікові двигнути ту пачку. Він попросив мене допомогти. Я й допоміг. І пішов собі.

Гітара знову зиркнув на тістечко. І подивився Дояреві у вічі. Наче закам’яніло Гітарине обличчя. Звісно ж, непереконливі ці пояснення. Кажеш правду, а звучить як брехня. Ще й незграбна. Таж за все своє життя Гітара ні разу не бачив, щоб Дояр комусь та й допомагав, а тим більше незнайомцеві. Про це приятелі мали мову. Йшлося про те, що Дояр уві сні не кинувся на допомогу матері. Гітара дорікнув приятелеві за самолюбство й байдужість, назвав його несерйозним, закинув йому нетовариськість. А тепер Дояр стоїть отут і твердить, що добровільно, без принуки допоміг старому білошкірому завантажити важелезну пачку. Але ж правду каже. Святу правду. І це треба довести.

— То скажи мені, Гітаро, що я тут роблю. Якщо я відіслав золото додому, то навіщо я тут, у цій уніформі? Невже я б волочився горами й лісами тоді, коли моє золото десь