Тоні Моррісон - Пісня Соломона

— Мій батько бачив її востаннє у фургоні, що вирушав до Массачусетсу. Там Сінґ мала вчитися в приватній школі. Квакерській.

— То твої родичі квакери? Цього ти мені ніколи не казала. Бачите, містере Мейконе, як ото друзі затаюються перед тобою? Б’юся об заклад, що й вас вона затаїла.

— І вона взагалі не одружилася? — Дояр не мав часу вислуховувати зауваги Ґрейс.

— Не знаю. Відколи вона поїхала до цієї квакерської школи, ніхто про неї не чув. Як гадаю, Сінґ шукали передусім через мою бабусю Гедді, бо та дуже побивалася за донькою. Я завжди була такої самої думки, як і мій батько: покинувши школу, Сінґ не хотіла, щоб її знайшли.

— Ти дуже добре знаєш, що таки не хотіла, — втрутилася Ґрейс. — Скоріш за все, стала видавати себе за білошкіру, як багато хто, — вона нахилилася до Дояра. — Тоді було чимало таких. Нині менше, а за тих часів багато хто так чинив. Якщо міг. — Ґрейс зиркнула на Сюзан. — Як-от твої, Сюзан, двоюрідні Лайла і Джон. Тепер вони стали білими. Знаю, хто такий Джон, і він знає, що я це знаю.

— Ґрейс, це знає кожен.

— Цього не знає містер Мейкон. Я бачила Джона на вулиці в Мейвіллі...

— Містерові Мейкону не конче це знати. Та йому й нецікаві такі речі.

— Звідки знаєш, що нецікаві?

— Бо сказав, що шукає бабусю. А його бабуся мала б бути надто... — Сюзан затнулася й злегка зашарілася. — Ну, відтінок шкіри був надто темний, то й не могла видавати себе за білу жінку. Хіба не так?

Дояр пропустив це питання повз вуха.

— То ви кажете, що вона жила в Массачусетсі?

— Так, у Бостоні.

— Зрозуміло.

Так, тут дійшло до глухого кута. Дояр спробував з іншого кінця.

— А чи чули ви тут коли-небудь про жінку, яка звалася Пілат?

— Пілат? Ні. Ніколи. А ти, Ґрейс?

— Ні, — похитала головою Ґрейс, — не чула. А я тут прожила більшість свого життя.

— Я тут прожила все своє життя, — сказала Сюзан. — Мої батьки народилися тут, і я теж. Ніколи не бувала далі, ніж у сусідній окрузі Сейнт-Філліпс. Маю родичів у Південній Кароліні, але ні разу не відвідала їх.

— Це тому, що вони теж подають себе за білих. Так само, як Джон. Навіть якби ти й хотіла навідатися до них, то все одно не могла б.

Ґрейс нахилилася до тарілки з тістечками й вибрала собі одне.

— Це ще далеко не всі мої родичі! — обурилася Сюзан.

— Боюся, що це не так. Дуже сумно, містере Мейконе, коли ніхто з родини не признається до вас. А я добре ладжу з моєю ріднею. Знаєте, я незаміжня, поки що незаміжня, й дуже близька з рідними людьми.

Багатозначно глянула на Дояра. Він крутнув рукою та глянув на годинник.

— Ти диви! — Ґрейс показала пальцем на його зап’ясток. — Який гарний годинник! Можна, я подивлюся на нього?

Дояр звівся, дав їй годинник і так уже й стояв.

— Глянь-но, Сюзан, тут нема ні одної цифри. Самі крапки. І як же дізнатися, котра година, з тих крапочок?

Сюзан теж звелася.

— Чи ви бували тут раніше, містере Мейконе?

— Ні. Я тут вперше.

— Сподіваюся, що не востаннє. Чи довго тут пробудете?

— Напевно, поїду сьогодні ввечері. Найпізніше — завтра.

Дояр подивився на вікно. Сонце схилялося до заходу.

— Так скоро? — спитала Ґрейс. — Сюзан, чому ти нічого не даєш гостеві на дорогу? Ви б не хотіли взяти з собою трохи печива, містере Мейконе?

— Ні, дякую.

— Візьміть, потім стане в пригоді.

Ну й причепа! Дояр усміхнувся й мовив:

— Гаразд, дайте, якщо ви такі добрі.

— Я вам гарненько запакую. Добре, Сюзан?

Ґрейс вибігла з кімнати. Сюзан спромоглася на бліду роблену посмішку.

— Шкода, що вже йдете. Зосталися б іще на хвилинку, — машинально, так само, як і всміхнулася, сказала вона.

— Мені теж шкода, — відповів він. — Може, я ще повернусь.

— Буду рада вас бачити. Жаль, що нічим вам не допомогла.

— Ні, ви допомогли мені.

— Справді?

— Певно, що так. Щоб знайти істину, треба спершу взнати, що не є істиною.

Цього разу Сюзан усміхнулася по-справжньому.

— Мабуть, вам дуже залежить на тому, щоб знайти родичів.

Дояр задумався.

— Ні. Не дуже залежить. Просто я тут проїздом... От, спало на думку — та й усе. Невелика важниця.

Повернулася Ґрейс із пакетиком, обгорнутим білими паперовими серветками.

— Будь ласка, — сказала вона. — Потім поласуєте.

— Щиро дякую. Дякую вам обом.

— Приємно було зустрітися з вами.

— Мені теж.

Втомлений і розчарований, Дояр вийшов із будинку. «Переночую та й поїду звідси, — подумав він. — На той час мають полагодити авто. Нема чого тут шукати. Ані золота, ані слідів по ньому. Так, Пілат жила у Віргінії, але не в цій частині штату. Тут про неї ніхто й не чув. І Сінґ тут жила, але поїхала не до Данвілла, а до Бостона й прикидалася білою. Моя бабуся мала би бути «надто темною, щоб подавати себе за білу жінку». А як почервоніла ця Сюзан! Наче відкрила в мені щось ганебне. І сміх і гріх. Хоч злися, хоч смійся. Цікаво, що про міс Берд думають Омар, Світ і Вернелл».

Ці люди цікавили його. Не був близький з ними, але виразно відчував, що їх щось поєднує. Пов’язують невидимі нитки, б’ються в лад серця, є спільне сокровенне знання. У себе вдома він ніколи не почувався цілістю з землею й людьми. Завжди вважав себе чужим у сім’ї, з приятелями мав поверхневі стосунки. Був байдужий, що про нього думають, важила тільки Гітарина думка. Колись давно йому дуже залежало від думки Пілат й Агар. Минулося, відколи Дояр упокорив Агар і завдав зневаги Пілат, обікравши її. А тут, у Шалімарі й перед тим у Данвіллі, щось йому нагадувало колишні відчуття в домі Пілат. Сидячи у вітальні Сюзан Берд, лежачи в ліжку Світ, снідаючи з мисливцями у Вернелл, не мусив хитрувати, підладжуватися, вивертатися й викручуватися.

І ще одна річ. Те, що Дояреві, як він сам сказав Сюзан Берд, не дуже залежить на тому, щоб знайти