Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Світ поцілувала його в уста. Дояр торкнувся її обличчя. «Повернися, прошу тебе», — сказала вона. «Прийду ввечері», — сказав він.

Розділ XII

О четвертій дня він постукав у двері єдиного за хребтом будинку з цегляним причілком. А перед тим освіжілий, чистий, як нова копійка, в однострої, що випрала й випрасувала Світ, Дояр пустився в дорогу, готовий до всього. Навряд чи Гітара нападе серед білого дня на цій звивистій стежці, що її звуть шляхом. Хоч тут і гори, але землю таки обробляють, подекуди стоять оселі, трапляються люди. Якщо доведеться зіткнутися з Гітарою, озброєним чим хоч, аби не рушницею, то я, певна річ, подужаю його. Найкраще буде повернутися назад ще за дня. Хто його зна, що в Гітари на думці, але воно, мабуть, якимось чином пов’язане з золотом. Якщо він знає, де я, де був і що робив, то має також знати й те, що я прагну здобути це золото й роблю для цього все можливе так, як і пообіцяв. Навіщо вбивати мене тепер, коли я ще не маю золота й навіть не дізнався, що з ним сталося? Щось незбагненне. Одне зрозуміло: весь час треба начуватись, бути напоготові.

Дім Бердів стояв на плеканому моріжку, відгородженому білим парканчиком від лук із різнотрав’ям. Підвішана до кедра, колихалася дитяча гойдалка. До ґанку вели чотири східці, пофарбовані у блакитне. З вікна, крізь ворушені вітерцем фіранки линув запах свіжоспечених, ще гарячих імбирних пряників.

Двері відчинила жінка віку Дояревої матері.

— Міс Берд? — спитав Дояр.

— Слухаю вас.

— Добрий день. Звуть мене... кхм... Мейкон. Загостював тут на кілька днів. Я з Мічигану. У цих місцях колись давно жили мої родичі. Сподіваюся, що ви будете ласкаві допомогти мені.

— А чого, власне, ви б хотіли? — знехотя поцікавилася вона. Дояр виразно відчував, що цій пані не подобається колір його шкіри.

— Дізнатися про них якнайбільше. Моя рідня розсіялася по світі. Тутешні люди кажуть, що ви могли би знати декого з моїх родичів.

— Сюзан, хто це? — озвалася за її спиною ще одна жінка.

— Ґрейс, це до мене. У справі.

— То чого ж ти не запросиш гостя до оселі? Не вирішуй із ним справи на порозі.

— Прошу ввійти, містере Мейконе, — зітхнула міс Берд.

Вслід за нею Дояр увійшов до затишної, залитої сонцем вітальні.

— Перепрошую, коли щось не так. Сядьте, будь ласка. — Господиня вказала на оббите сірим оксамитом крісло.

У дверях з’явилася жінка, зодягнена в костюм з вибивної тканини. Щось жувала, стискаючи в руці паперову салфетку.

— Ти щось сказала?

Вона звернулася до міс Берд, але цікавим оком міряла Дояра.

Господиня простягла долоню.

— Це моя подруга — міс Лонґ. Ґрейс Лонґ. А це містер...

— Дуже приємно познайомитися з вами, — Ґрейс подала Дояреві руку.

— І мені теж.

— То ви містер Мейкон?

— Так.

— Сюзан, може, пригостиш чимсь містера Мейкона? — всміхнулася Ґрейс і сіла на диван навпроти сірого крісла.

— Таж гість тільки-но поріг переступив. Ґрейс, дай мені трохи часу. — Міс Берд повернула голову до Дояра: — Бажаєте чашку кави чи чаю?

— Дякую. Залюбки вип’ю.

— Вип’єте кави чи чаю?

— Можна й кави.

— Сюзан, ти маєш масляне печиво. Принеси його.

Міс Берд кинула на подругу похмурий і втомлений погляд.

— Я на хвилинку, — сказала вона Дояреві й вийшла.

— Ви, здається, сказали, що гостюєте в наших краях. Сюди мало хто приїжджає.

Ґрейс схрестила ноги. Як і Сюзан Берд, вона носила чорні черевички й бавовняні панчохи. Вмощуючись вигідніше, трохи підсмикнула спідницю.

— Так, я тут у гостях.

— Ви служите в армії?

— Та ні. Вчора ввечері я був на полюванні. Приятелі позичили мені ось це. — Дояр погладив кант, який напрасувала Світ.

— На полюванні? Господи! Тільки не кажіть, що ви мисливець. Не терплю тих ловців. Дратують мене. Вічно лазять по чужих маєтностях і безперестанку стріляють. Чи день, чи ніч — їм байдуже. Кажу моїм учням... Я викладачка, знаєте. У педагогічному училищі. Ви ще не бачили його?

— Ще не бачив.

— Ет, нема на що дивитися. Школа школою, як багато інших. Будемо раді, коли навідаєтеся до нас. А звідки ви?

— З Мічигану.

— Я так і гадала. Сюзан! — крутнулася Ґрейс. — Він із Півночі, — і знов звернулася до Дояра: — А в кого ви зупинилися?

— Гм, поки що ні в кого. Я познайомився з кількома чоловіками в містечку...

Сюзан Берд принесла тацю, на якій стояли чашки з кавою й тарілка з великими блідими тістечками.

— Він із Мічигану, — сказала Ґрейс.

— Я чула. Яку каву ви п’єте?

— Чорну.

— Чорну? Без вершків і цукру? — спитала Ґрейс. — Ах, якби і я так могла! Зігнала б тоді вагу до сімдесяти кіло. Але цього мені вже не вдасться, — обпершись рукою на поперек, вона усміхнулася Дояреві.

— У якій справі ви прийшли до мене? — Сюзан Берд несильно, але виразно наголосила на слові «мене».

— Я шукаю людей, що знали мою бабусю на ім’я Сінґ.

Ґрейс сплеснула в долоні й зойкнула, аж Дояр поставив чашку:

— Родичі! Ви родичі!!! Оце так!

Її неспокійні очі заблищали.

— Ви звернулися за правильною адресою, — сказала Сюзан, — та тільки не знаю, чим можу вам допомогти.

— Про що ти говориш, Сюзан! Твоя мати звалася Сінґ, правда?

— Ні, не Сінґ. Слухай, Ґрейс, якщо не перебиватимеш мене, то дізнаєшся таке, чого й ти не знаєш.

— Здається, ти казала...

— Ім’я моєї мами було Мері. Мері.

— Пробач мені.

Сюзан обернулася до Дояра.

— Мій батько Кровелл Берд мав сестру на ім’я Сінґ.

— Безперечно вона! Моя бабуся! Сінґ. Чи вийшла вона заміж за...

— Я знала, що у твоїй родині хтось мав ім’я Сінґ!

— Якщо вона й вийшла заміж, то за чоловіка, імени якого я не знаю, — обірвала їх обох Сюзан.

— Диво з див. До твого дому приходить незнайомець. І раптом виявляється, що він твій... хто? Кузен? Не люблю заяложених фраз, але скажу: світ таки малий. Правда? А ви неодмінно прийдіть подивитися на мій клас, містере Мейконе.

Як і Сюзан Берд, Дояр не звертав уваги на Ґрейс Лонґ.

—