Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Лютер засунув руки в черевну порожнину й, трохи піднявши нутрощі, добрався попід грудну клітку. Намацав діафрагму й обережно вирізав її.

«І ЦЕ ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІНШОГО? ХІБА Я НЕ МОЖУ ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО КРИТИКУЮ?»

Тоді схопив дихальне горло й стравохід, вирвав їх із голови, а по тому відтяв складаним ножиком — одним махом.

«ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІЩЕ?»

Усі глянули на Дояра.

— Хочеш серця? — спитали вони. Похапцем, поки не паралізувала волю якась невчасна думка, Дояр занурив обидві руки в грудну клітку. — Тільки не легені. Вирви серце.

«З ЧОГО ІЩЕ?»

Дояр знайшов серце й сіпнув. Випало з грудей так легко, як вміст яйця з шкаралупи.

«З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?»

Лютер ще раз засунув руки в черевну порожнину і вийняв нутрощі. Засичали, випускаючи повітря. Вкинув їх у паперовий мішок, у той час як інші чоловіки закінчували роботу. Поливали водою зі шланґа, солили. Спрятували зацементований майданчик. А тоді перевернули рись долі животом. На її шкуру стікала кров.

— Що ви з цим робитимете? — спитав Дояр.

— З’їмо.

«ПАВИЧ, ЩО ШИРЯВ У НЕБІ, СІВ НА КАПОТ БЛАКИТНО-СІРОГО “Б’ЮЇКА”».

Дояр глянув на голову рисі. Язик звисав із пащі — безпечної, як сандвіч. Тільки в очах застигла загроза ночі.

Хоч і дуже голодний, Дояр небагато міг з’їсти з того, що приготувала Вернелл. Копирсався в яєчні, кукурудзяній каші й печених яблуках, пожадливо ковтав каву й багато говорив. Треба ж було якось досягати мети свого приїзду до Шалімара.

— Знаєте, мій дідусь родом десь звідси. Бабуся теж.

— Справді? Звідси? Як їх звали?

— Не знаю бабусиного дівочого прізвища. А на ім’я вона була Сінґ. Чи знаєте когось з таким іменем?

Вони похитали головами.

— Сінґ? Ні. Не чули про таку.

— Маю тітку, що жила тут, на Півдні. Зветься Пілат. Пілат Дед. А про неї ви чули?

— Ого! Звучить, як газетний заголовок. Пілот-мертвяк. Вона справді літає?

— Та не Пілот. Пілат.

— Скажи це ім’я по буквах, — сказав Малюк.

— П-і-л-а-т. Так, як в Біблії, негриську темний.

— А він не читає Біблії.

— Взагалі нічого не читає.

— Та він і читати не вміє.

Приятелі дражнили Малюка, поки втрутилася Вернелл:

— Тихо! Сінґ, кажеш? — спитала вона Дояра.

— Так. Сінґ.

— Гадаю, що так звалася дівчинка, з якою бавилася моя бабця. Пам’ятаю це ім’я, бо воно гарне. Бабця завжди її згадувала. Здається, батькам тої Сінґ не подобалося, що дочка бавиться з чорношкірими дітьми. Ото вона потайки ходила з моєю бабусею ловити рибу та збирати ягоди. Розумієте? Зустрічалися таємно, — Вернелл уважно приглядалася до Дояра. — Ця дівчинка Сінґ була світлошкіра, з чорним прямим волоссям.

— Це вона! — сказав Дояр. — Була метиска чи індіанка.

— Індіанка, — кивнула Вернелл. — Одна з дітей старої Гедді. Добра була ця Гедді, але не хотіла, щоб її діти водилися з чорними. На прізвище була Берд.

— Як?

— Берд. Походила з роду Бердів, що жили по той бік хребта. Недалеко від Соломонового Стрибка.

— Що ти кажеш! — озвався один із мисливців. — То вона доводиться родичкою Сюзан Берд?

— Атож. Родичка. Всі Берди недолюблювали негрів. Сюзан також недолюблює.

— Чи вони й досі там живуть? — спитав Дояр.

— Сюзан — так. Зразу за хребтом. Там лише один будинок із цегляним причілком. Живе сама. Її родичі виїхали, щоб деінде подати себе за білих.

— Чи зміг би я дістатися туди пішки?

— Багато хто зможе, — засміявся Омар. — Але після такої ночі я б тобі цього не радив.

— А машиною туди можна доїхати?

— Проїдете хіба що частину дороги. Там вузький путівець, бездоріжжя, — відповіла Вернелл. — Конем — так, але не машиною.

— Пройду туди. Хай на це піде й тиждень, але я таки пройду, — сказав Дояр.

— Тільки не бери з собою рушниці, — Кальвін дмухнув на каву в блюдці, — і нічого з тобою не станеться.

Всі зареготали.

Дояр подумав про зброю. Десь тут поблизу Гітара. Якщо він знав усе, що Дояр робив і що мав робити, то знатиме й про цей намір перейти хребет. Торкнувся напухлої шиї. Та ні, самотою без рушниці нема чого й потикатися.

— Ти б відпочив, перш ніж кудись вибиратися. Тут, недалеко від дороги, живе одна мила молодичка. Буде рада тебе прийняти, — недвозначно сказав Омар, глянувши на Дояра. — Вона гарненька. Справді гарна.

Вернелл пирхнула. Дояр усміхнувся. «Сподіваюся, ця молодичка має рушницю», — подумав він.

Рушниці в неї не було, зате був водогін. Кивнувши Дояреві, коли запитав, чи може тут викупатися, вона усміхнулася так само солодко, як звучало її ім’я — Світ, тобто солодка. Найновішою річчю в цьому крихітному будиночку була ванна, і пройнятий вдячністю Дояр занурився в теплу, як парне молоко, воду. Світ принесла мило та щітку з кабанячої щетини й стала навколішки, щоб помити його. Все те, що робила Світ із його зболілими ногами, порізаною щокою, напухлою шиєю, стегнами й долонями, було таке розкішне, що Дояр не міг і сподіватися більшої розкоші від майбутніх любощів. «Якщо ця ванна і ця жінка, — подумав він, — стануть єдиним моїм здобутком у цих мандрах, то відтепер я заспокоюся та сповнятиму обов’язок перед Богом, вітчизною й усіма братствами до кінця днів моїх. Задля такого здобутку піду по розжареному вуглі з пляшкою бензину в руках. Задля такого пройду пішки всю залізницю аж до Шаєнна й назад».

А коли дійшло до любощів, Дояр ладен був поповзти — до Шаєнна й назад.

А потім напросився покупати її. Відповіла, що ні, бо цей бойлер маленький і на другу теплу купіль не вистачить води.

«То дозволь облити тебе прохолодною водою», — сказав він. Намилював і натирав шкіру, зливав, поки засяяла, як онікс. Світ-солодка змастила маззю рану на його щоці. Дояр помив їй голову. Світ посипала тальком його ноги. Дояр помасажував їй плечі. Світ приклала зілля до його напухлої шиї. Дояр застелив постіль. Світ нагодувала його супом. Дояр помив начиння. Світ випрала його одежу й повісила надворі сушитися. Дояр надраїв ванну. Світ випрасувала його сорочку та штани. Дояр дав їй п’ятдесят доларів.