Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

Я легко всміхнулась:

— Щодо сера Руперта, то він уже ніколи не підведе вас. Усе скінчилось, Марісо. Ми знаємо, хто ви така... або що ви таке.

Я пильно стежила, як вона зреагує на це ім’я. Проте насправді хіба що її очі трішки вирячились.

— Маріса? — ліниво посміхнулась вона. — Чому ти називаєш мене так?

— Бо ми знаємо, що ви — не Пенелопа, — відповіла я. — Ми прочитали вашу книжку «Таємні знання». Точніше кажучи, її прочитав Джордж, бо ми всі навряд чи змогли б уторопати цю вашу маячню. Проте Джордж у нас незвичайний читач — підсунь йому тарілку кукурудзяних пластівців, і він простудіює навіть спогади сторожа громадської вбиральні... Отже, він пояснив нам вашу теорію безсмертя — про те, як людське тіло може омолоджуватись за допомогою ектоплазми, відібраної в духів на Тому Боці.

— Он як? Він прочитав мою книжку?— перепитала жінка, тарабанячи кінчиками пальців по коліну.

— Так, — кивнула я. — Прочитав про ваш «еліксир молодості», Марісо. Тепер ми знаємо, як вам вдається омолоджувати своє тіло. Знаємо про фальшиву Пенелопу Фіттес, яку ви придумали, щоб пояснити своє повернення. Бачили сітки, за допомогою яких ви збираєте плазму на Тому Боці, й циліндри, в яких ви цю плазму зберігаєте... Єдине, чого ми ще не розуміємо, — це те, яким чином ви вживаєте її. П’єте, вдихаєте, втираєте в шкіру? Як саме?

— П’ю, — відповіла жінка. — Усе дуже просто.

— Тьху, яка гидота! — я підняла рапіру й націлилась вістрям на духа, що ширяв у повітрі. Той залишався спокійним, тільки ворушив своїми променями за спиною в Маріси. Двоє золотистих очей дивились за мною зсередини його сяйва. — Про вашого порадника Джордж також розповів нам, — провадила я. — Його, здається, звуть Езекієль?

Почувши своє ім’я, дух сколихнувся, його промені спалахнули яскравіше й заворушились ще швидше. Водночас зашелестіли папери на письмовому столі й сторінки часописів на скляних столиках. А далі пролунав низький, оксамитовий, теж ніби просочений золотистим сяйвом голос:

— Це те саме дівчисько?

Жінка поглянула на свого приятеля-духа з обожнюванням і водночас із старанно приховуваним страхом:

— Так, Езекієлю.

— А вона вперта. І нерозумна.

— У неї є Талант.

— Можливо. Але як вона користується ним? Поглянь, якого порадника вона собі обрала... — промінь світла вперся в склянку під моєю пахвою. — Потворна, брутальна, недоумкувата тварюка...

— Що?! — вигукнув череп. — Ану, ходи сюди й повтори, що сказав! Зараз я витру свої ноги об твою ектоплазму! Роздеру тебе на шматки й використаю замість туалетного паперу! Брутальна тварюка?! Та як ти смів!

Жінка тим часом сиділа в кріслі й перебирала зелені камінці на браслеті, що прикрашав один з її зап’ястків.

— У неї є Талант, — повторила вона.

— Тоді зроби їй пропозицію, тільки швидше. У нас іще сила роботи там, унизу.

Я ступила вперед:

— Я не прийму від вас ніяких пропозицій.

— І все ж таки я тобі зроблю її, — відповіла Маріса Фіттес, несподівано підводячись. Вона була вища й набагато гарніша за мене. В золотистому потойбічному сяйві вона скидалась на казкову королеву. Вона усміхалась, і її волосся вигравало іскорками світла, наче діамантами. — Люсі... Ми з тобою такі схожі — ти і я...

— Оце вже навряд.

— Ми обидві вміємо розмовляти з духами. Обидві прагнемо розгадати таємниці мертвих. Обидві були на Тому Боці й бачили заборонені для смертних очей речі. Твій Талант так само великий, як і мій. Ми можемо об’єднати свої Таланти й дещо іще... — вона всміхнулась іще ширше. — Якщо ти прилучишся до мене, Люсі, ти здобудеш вічне життя.

Я звернула увагу, що хоч Маріса й покинула своє крісло, її досі огортало золотисте сяйво духа-порадника. Промені обплутували її тіло, наче Ланцюги. Зненацька я пригадала Чарлі Бада й відповіла:

— Гарна пропозиція. Тільки мені не до вподоби ота яскрава тварюка, що ширяє біля вас.

Жінка знов усміхнулась і мовила, граючись довгим локоном свого темного волосся:

— У тебе свій дух Третього Типу, у мене свій. Бачиш, ми й тут із тобою схожі.

— Хіба що в Люсі смак набагато кращий, — утрутився череп. — Ви, напевно, вже забули, леді, але багато років тому ми з вами вже розмовляли. Спочатку розмова була чемна, і я намагався поділитися з вами своєю мудрістю... А що сталося далі? Мене запхали до цієї склянки, а ви обрали собі цього золотого дженджика! Я вже не знаю, як ви звете його, але дурника ви склеїли майстерно.

— Замовкни, недогризку! — пихато спалахнув золотистий дух. — Навіть я не перериваю Марісу, коли вона...

— Ти хочеш сказати, що я часто всіх перериваю? Ой, пробач! Знову не втримався...

— Якби ти не сидів у склянці, — люто гримнув оксамитовий голос, — я розтер би твою плазму на порох!

— Та невже? І як би це вдалося тобі, шмаркачу?

Маріса примружила очі і вперше придивилася до моєї склянки з привидом:

— Я, здається, пам’ятаю тебе, злий духу. Ми справді розмовляли, і я зрозуміла, що ти надто слизький, балакучий і недолугий.

Обличчя в склянці насупилося:

— Справді? А ви певні, що то був не якийсь інший череп?

— Ні, вона добре запам’ятала тебе, — мовила я.

— Дивина та й годі!

— Цей огидний череп анітрохи не зацікавив мене, Люсі, — зауважила Маріса. — До того ж у мене вже був мій улюблений Езекієль. Відтоді, як я ще в дитинстві зустріла його, він відкривав мені найдивовижніші таємниці. Він керував усією моєю роботою. Саме він навів мене й Тома Ротвела на думку про експерименти з Джерелами. Саме з його допомогою ми вперше почали досліджувати Інший Світ.

Вона підняла руку, на якій блиснув нефритовий браслет, і Езекієлеві золотисті промені відразу заворушились, щоб грайливо обплутати її пальці. Маріса засміялась з якимись дикими, істеричними нотками. Повільно, непомітно я підібралась трохи ближче, вимірюючи оком відстань, що розділяла нас, і готуючись до нападу. Щиро кажучи, я була схвильована. В усміхнених очах Маріси видніли тіні, які існували ніби самі собою й тепер піднімались, щоб поглянути на мене. Тепер золотиста аура бавилася з волоссям Маріси, сяяла на ньому невеличкою короною — як тіара на Нещадній Красуні.

Щоправда, не тільки цим