Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Том був надто млявий, тяг мене назад, — провадила Маріса. — Він не міг слухати Езекієля, не міг осягати глибших істин. А ти можеш це, Люсі. Можеш. Немає більше нікого, хто міг би посісти почесне місце поряд зі мною.

— Не слухай цих балачок, Люсі,—знову втрутився череп. — Потім плакатимеш, якщо зв'яжешся з нею, будь певна.

— Так, я певна, — відповіла я й тієї самої миті стрибнула вперед, націливши рапіру в Марісу. Вийшло, одначе, зовсім не так, як я сподівалась. Клинок сповільнив свій рух і зупинився десь за два фути від жінчиної шиї. Я налягала на нього, проте повітря довкола загусло, наче клей.

— Дозволь нам позбавити тебе від зайвих спокус, — мовила жінка. — Езекієлю!

Золотиста постать підняла руку. Тугий стовп повітря відштовхнув мене назад. Я вдарилась об край дерев’яної шафи. Удар був такий потужний, що в мене зупинилось дихання і я впала на килим, випустивши з рук і склянку, і рапіру. Новий стовп повітря підхопив рапіру, й вона покотилась по підлозі.

Відсапуючи, лаючись, я поволі підвелась. Усе моє тіло боліло. Жінка стояла й спокійно дивилась на мене.

— Як ти гадаєш, чому ти цієї ночі прийшла сюди, Люсі? — лагідно запитала вона. — І чому завітала сама-одна? Гаразд, гаразд, — додала вона, почувши з підлоги обурене пирхання. — Не сама, а з оцим Причаєним у склянці. Я мала на увазі, чому ти прийшла без своїх друзів? Насамперед без свого милого Локвуда? Ні, цього не могло бути, якщо ти справді збиралась знищити мене. Тут якась глибша причина. Ти самотня, Люсі, й тобі потрібне товариство. Потрібен хтось такий, хто зрозуміє тебе і розділить із тобою найпотаємніші бажання. Твої друзі — це, звичайно, добре, але тільки почасти. Ні, не заперечуй цього. Їх тобі замало. Їм не зрозуміти твого страху смерті. Навпаки, вони лише поглиблюють його. Тобі чудово відомо, що Локвудова відчайдушність межує з жадобою самогубства, й ця чуттєва спустошеність доведе його до могили. Але що ти скажеш, Люсі, якщо здобудеш силу, спроможну врятувати його життя і зробити так, щоб він навіки залишався з тобою? Щоб і він, і ти завжди були юними — такими, як я?

Я стерла з вуст кров. Моє тіло досі дрижало після удару об дерево. Дверцята шафи за моєю спиною відчинились і загойдались на завісах. Золотиста постать під пливла до мене; разом з нею підійшла жінка, й мене аж занудило від її парфумів.

— Пора з цим закінчувати, — мовив дух. — Тим чи іншим способом.

— Ну-бо, Люсі? — всміхнулась Маріса. — Ти чула мою пропозицію. Що скажеш?

Я нарешті помітила свою рапіру: вона закотилась надто далеко. Біля мене лежала тільки склянка, з якої на мене тупився перевернутий череп. Іншої зброї в мене не було. Що ж робити? Може, щось знайдеться в шафі—рушниці, бомби, спорядження для Іншого Світу? Ні про що інше я думати не могла.

— То виходить, що ви дасте мені еліксир життя? — запитала я. — І Локвудові теж?

Темноволоса жінка стенула плечима:

— Поки що він вам не потрібен. І не знадобиться ще багато років. Але я поділюся з тобою своїми секретами. Ти житимеш тут, і ми разом правитимемо Лондоном.

— А Товариство Орфея? А люди, що мандрують до Іншого Світу? Їм теж усе відомо?

Маріса хитнула головою:

— Це дурні, що борсаються в пітьмі. Ніхто з них не знає правди. Її знатимеш тільки ти. Езекієль огортатиме тебе своїм сяйвом. Ну, що ти врешті скажеш, Люсі?

Долаючи біль, я випросталась на весь свій більш ніж п’ятифутовий зріст і сказала, відгортаючи від очей пасмо посивілого волосся:

— Марісо, я гідно оцінила вашу пропозицію. Та навіть якби ви піднесли мені її загорнутою в подарунковий папір і додали до неї стільки діамантів, скільки важу я сама, цього все одно було б замало.

Жінчине обличчя померкло. На ньому виступили схожі на блискавки зморшки, яких не змогло приховати навіть золотаве примарне сяйво.

— Я ж казав тобі, — мовив Езекієль. — Вона нівроку вперта. Тому...

— Так, цього було б замало, — повторила я. — Замало, щоб заплатити за незліченні знищені Проблемою життя, за юних агентів, що загинули в боях із привидами. Замало, щоб заплатити за страждання, яких ви завдаєте духам в Іншому Світі. Немає нічого дивного, що дехто з них вирішив утекти від цих страждань і повернутись до нашого світу! Я все це бачила. Бачила, як мої друзі були поранені й ледве не вмерли! Тож дякую вам, Марісо, але — ні! На землі не знайдеться сили, що змусить мене приєднатись до вас. Якщо я мушу заплатити за це своїм життям, то обираю собі таку ціну з доброї волі!

Сказавши це, я стрімко обернулась і ще ширше відчинила дверцята шафи.

Що ж там було? Рушниці? Рапіри? Хоч яка-небудь зброя? Ні. Проте шафа не порожнювала, і я перелякано зойкнула, коли побачила, що в ній.

25

То був труп.

Ні, зрозумійте мене правильно. Трупів я бачила безліч, усіх розмірів та форм, у всякому можливому стані. Трупи — це частина моєї звичайної роботи, й вони давно вже не лякають мене. Кричати, побачивши труп, — це взагалі не моя звичка. Проте цього разу я справді зойкнула. Чому? Бо, по-перше, надто вже це було несподівано, а по-друге, надто вже мерзенним він виявився. Та найголовніше, що цей труп перекреслював усе, що я досі знала про минуле Маріси.

Тіло було закріплено на золотому стояку всередині шафи. Численні золоті дротинки й скріпки зусібіч підтримували засохлу плоть, не даючи їй розвалитись. Проте, попри всі ці хитрощі, труп перебував у жалюгідному стані. Розпочнімо з голови: тут бракувало лівого ока, значної частини шийних м’язів, щелепи й частини черепа. Те, що збереглося, почорніло й скидалось на стару потріскану гуму. З черепа звисали довгі чорні пасма волосся, а сама голова трималась на кощавій, наче в обскубаної індички, шиї. Аж ніяк не краще зберігся й тулуб: укритий зморшкуватою, висохлою тонкою шкірою, він нагадував смажені овочі, які так смакують нашій Голлі. Зовні поверхня тулуба була чорна, мов застигла лава; крізь шкіру подекуди стирчали ребра. Руки й ноги перетворились на кістки, огорнуті тоненькою, мов папір, шкіряною оболонкою. Для того, щоб вони не повідпадали, їх подекуди було скріплено гвинтами. Одне слово,