Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Тоді, гадаю, в тебе є свій власний план?

— Так, є. І він залежатиме від ситуації.

Дивна річ, але тієї хвилини я не відчувала нічого — ні страху, ні сумнівів, ні жалю. Усе закінчувалось так, як і слід було. Мої друзі встигли покинути будівлю — я знала це так напевно, якби побачила на власні очі. Локвуд у безпеці. Я розуміла, що він кинеться шукати мене, проте спершу йому треба закінчити всі справи з Кіпсом. А тим часом я закінчу всі свої тутешні справи. Зустріч із Марісою в нас відбудеться сам на сам: тільки я й вона. Так, як було задумано з самого початку.

Ліфт проминув п’ятий, далі шостий поверх... Я чула, як підіймальний механізм сповільнює свою роботу.

Я поглянула на свої чоботи, обпечені потойбічним морозом, на спідницю й подерті леґінси, на стару куртку з відбитком долоні привида на рукаві. Ще раз подивилась на себе в дзеркало й спробувала пригладити волосся. Було надзвичайно приємно розглядати себе в дзеркалі й пам’ятати, хто ти така. Люсі Карлайл!

Дзень! — весело пролунав дзвоник. Ми приїхали. Ліфт зупинився м’яко, без жодного поштовху.

Тільки-но двері почали відчинятись, я витягла рапіру.

* * *

Я не здивувалася б, якби побачила відразу за дверима ліфта щось на зразок величної тронної зали з розстеленим на підлозі червоним килимом, уздовж якого рядами стоять лакеї з похилими головами. Насправді ж там виявився невеличкий вестибюль — чи, радше, приймальня з двома кріслами для відвідувачів і абстрактними картинами на стінах. У кінці вестибюля, просто переді мною, видніли великі, трішки прочинені двері. Зі щілини в цих дверях струменіло яскраве затишне світло. Довкола віяло знайомими парфумами. Я міцніше стиснула руків’я рапіри, штовхнула двері й увійшла всередину.

Там не було ніяких тронів чи лакеїв. Звичайний кабінет начальника високого рангу: широка прямокутна кімната з товстим білим килимом на підлозі й модними, але незручними канапами вздовж стін. Біля кожної канапи стояв скляний столик із недбало розкиданими книжками й часописами. І знов абстрактні картини по стінах, а на додачу до них ще й потворні сучасні скульптури на невеличких постаментах. А ще сила-силенна дзеркал — високих, аж до стелі, завдяки яким кабінет здавався ще більшим, ніж насправді.

У дальньому кінці з широкого вікна відкривався краєвид на Темзу. Була ніч, і річка здавалась оксамитовою чорною стрічкою між яскраво освітленими лондонськими берегами. Звідси, з висоти, місто чарувало своїм розсипом вогнів, серед яких вирізнялися захисні ліхтарі, що мерехтіли, наче зірки. Ніч майстерно заховала як усі вади столиці, так і всіх її мешканців — і живих, і мертвих. Біля вікна стояв письмовий стіл — великий, дубовий, також захаращений книжками й паперами; біля стола — книжкові полиці, два сейфи та величезна дерев’яна шафа, схожа на гардероб. Усе це я встигла оглянути за одну мить, не звертаючи особливої уваги на жодну з цих речей.

Увагу мою привертали дві постаті по той бік стола.

Темноволоса усміхнена жінка. І привид, що ширяв у повітрі за її плечем.

Панна Фіттес сиділа в чорному шкіряному кріслі й дивилась на мене спокійно та невимушено, наче на давню приятельку, яку випадково зустріла на вулиці. Ніякої срібної накидки з каптуром на ній тепер, зрозуміло, не було, а натомість була розкішна зелена сукня до колін і черевики на високих підборах. Одна її рука лежала на столі, а друга спочивала на колінах. Одне слово, звичайна елегантна ділова жінка, якби не золотисте сяйво, яке випромінював привид за її плечем.

Зблизька дух на ім’я Езекієль залишався так само розпливчастим, як і тоді, коли ми раніше бачили його в Іншому Світі. Осяйна постать із полум’яним вінцем на голові. Дивитись просто на нього було боляче; хіба що краєм ока можна було розгледіти його обрис — легкий, стрункий, завбільшки з людину. Привид мовчав, проте від нього линула холодна, могутня сила. По краях його оточували довгі пасма світла, схожі на щупальця кальмара; вони без упину ворушились, огортаючи жінку в кріслі.

Я відчула, як напружився, скорчився дух у моїй склянці, й почула його невиразний шепіт:

— Будь обережна...

Жінка в кріслі підняла свою тонку руку:

— Заходь, Люсі! Ласкаво прошу. Не треба стояти на дверях.

Голос у неї був низький, мелодійний і спокійний, у ньому відчувалась глибока впевненість у собі. Я поволі рушила вперед, човгаючи об килим своїми брудними чобітьми. У величезних дзеркалах я бачила свою постать у подертому вбранні, з рапірою в руці та своє бліде, з шаленими очима обличчя.

— Проходь, — запросила ще раз панна Фіттес. — Ось крісла для гостей, — вона кивнула в бік полотняних крісел біля письмового стола. — Я саме хочу поговорити з тобою.

— Чудово, — відповіла я. — Бо я теж хочу поговорити з вами.

Сідати в крісло я не стала. Лише зупинилась за кілька футів від жінки та мовчазного духа в повітрі. Від нього ще дужче повіяло холодом, тож мені не хотілось підходити до нього ще ближче.

Маріса Фіттес спостерігала за мною своїми великими чорними очима. Її довге чорняве волосся вільно спадало їй на плечі. Я зненацька зрозуміла, що для неї значить ця зовнішня краса. Задля цього тут і стільки дзеркал. Хоч вікна кабінету й виходять на чарівний Лондон, найголовнішим дивом у цій кімнаті залишається її господиня.

— Рапіра? — несподівано запитала вона. — Ти дивуєш мене, Люсі, — вона ковзнула очима по склянці під моєю пахвою. — А це що за гидота в склянці? Твій улюблений Прича-єний? Чи, може, Блідий Сморід?

Склянка шалено завібрувала в мене під рукою:

— Агов! Це вже занадто! Ти ж знаєш, хто я такий!

Якщо жінка й чула голос черепа, то ніяк не зреагувала на нього:

— Ти дуже втомлена, люба. Проте твоя наполегливість дивує мене, як і завжди. Як ти сюди дісталась? Ліфтом? А що тоді сталося з охороною біля входу?

— Так, ліфтом, — підтвердила я. — І мені, щиро кажучи, здається, що охорони у вас більше немає. Те, що від неї залишилось, має зараз багато клопоту на першому поверсі. Проте насправді я пройшла до Будинку не через головний вхід, а через підвал.

Панна Фіттес на хвилину замислилась, пильно роздивляючись на мене.

— Зрозуміло, — нарешті сказала вона. — Виходить, ви все-таки здійснили цю мандрівку. А сер Руперт переконував мене, що вам ніколи не вдасться пройти через Інший