Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

ми аж ніяк не збирались починати бійку з самим сером Рупертом. Просто ми помітили за його спиною пляму блакитного потойбічного світла, а далі — примарне жіноче обличчя. Кривава Дівчина з Камберленду була наймлявішим і найтихішим з усіх ув’язнених тут привидів. Вона непомітно наблизилась, так само непомітно обняла сера Руперта тонкими скривавленими руками за шию й потягла його до себе. Повільно роззявився щербатий рот, від чого Кривава Дівчина стала схожа на хижу глибоководну рибу, що ковтає свою здобич, руки ще міцніше пригорнули сера Руперта, й під його шкірою виступили сині промерзлі вени. Сер Руперт здригнувся, спробував скрикнути, проте натомість лише бурмотнув і замовк. Назавжди.

— Бачила? — з жалем запитав череп. — Ось чим я хотів би займатись. Така робота мені саме до смаку! Чому мене позбавлено такої радості?..

— Ходімо, — сказав Локвуд і рушив далі. — Ми вже майже...

Зненацька він замовк. Колона, зачеплена Морденським Полтерґейстом, почала валитись просто на нас. Час ніби зупинився, і я бачила це падіння немовби в сповільненому темпі. Я відскочила в один бік, Локвуд та інші мої друзі — в інший. У повітрі розпливлося блакитне потойбічне світло. Озирнувшись, я не змогла розгледіти за примарним серпанком нікого зі своїх колег. Десь поблизу пролунав вибух. Привиди застогнали.

Далі серед уламків колони з’явилась біла кремезна постать із чорними ямками замість очей, що тримала в руці зазублений ніж. Клепгемський Різник крутнув великою круглою головою й вирячився на мене.

— Ого! Пора тікати, Люсі, — попередив мене череп. — Не забувай, він давно вже накинув на тебе оком.

Мені не слід було про це нагадувати. Привид Різника огидно захихотів, та тільки-но він рушив у мій бік, як я в паніці помчала через залу, не розбираючи дороги.

Я метушилась туди-сюди, кришачи підошвами друзки битого скла й перестрибуючи через трупи охоронців компанії «Фіттес», що стали жертвами привидів. Дехто з них уже встиг набрякнути й посиніти. А ззаду до мене наближалася біла безока тварюка з ножем у руці.

Серед диму й примарного світла я не розуміла, куди біжу, і втратила відчуття простору. Я не могла знайти ні своїх друзів, ні виходу. Спіткнувшись біля розтрощеної колони, я помітила збоку від неї блідо-зелений Спектр у подобі чоловіка в кайданах, із божевільними очима. Він присів навпочіпки, немовби збираючись стрибнути у воду, й скочив на мене. Я різонула його своєю рапірою, побокувала й побачила перед собою арку. Не гаючись ні секунди, я кинулась туди й помчала якимось коридором, захаращеним паперами. Довкола було порожньо й тихо — всі, хто міг, уже повтікали.

Несподівано я зрозуміла, куди потрапила. Вази з квітами, рапіри й лавандовий дим перед гранітними плитами. Портрети серйозних підлітків по стінах. Шестеро ліфтових дверей у дальньому кінці зали — п’ятеро бронзових і одні срібні. У паніці я побігла не до виходу, а вглиб будинку й знов опинилась у Залі Загиблих Героїв. Біля ліфтів.

Я озирнулась назад, у коридор. Жодного сліду Клепгемського Різника, проте здалека чути моторошний регіт. Я стала, відсапнула й спробувала заспокоїтись.

— Виходить, тебе понесло не в той бік, — мовив череп. — Чудово. Зараз твої дружечки вирушать пити чай з кремовими булочками, а ти застрягла тут. Між тобою та виходом аж семеро потужних привидів Другого Типу, — здалека долинув вибух. — Навіть восьмеро. Ще одна колона готова.

Я не сказала нічого. Локвуд з іншими моїми друзями повинні були пробитись надвір. Тепер вони допоможуть Кіпсові, і все буде гаразд.

— Цей Різник... — провадив череп. — Він сидітиме й чекатиме на тебе вічно. Ти готова поговорити з ним?

— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як мене наповнює холодна, спокійна впевненість. Де й поділась моя дотеперішня відчайдушна лють. — Ні, розмовляти з ним я не збираюсь.

— Дуже мудро з твого боку. Тоді сядеш тут і рюмсатимеш?

— Як собі хочеш, але я не рюмсатиму, — я вирушила до срібного ліфта. — У мене є краща думка.

24

Довго чекати ліфта мені не довелося. Долинув тихий лагідний шум, і кабіна спустилася з горішнього поверху. Я стежила за тим, як на табло біля дверей змінюються цифри: сьомий, шостий, п’ятий поверхи... Дзень! — шум ущух, двері відчинились, і я побачила перед собою темні стіни кабіни з ажурними золотими прикрасами, інкрустацією з черепахового панцира й дзеркальними панелями.

Я увійшла всередину й обернулась лицем до дверей. Далі поправила склянку з привидом, що стирчала з-під пахви, й натисла кнопку сьомого поверху.

Двері зачинились. Ліфт майже нечутно рушив угору.

— Поїхали! — озвався череп. — Наступний поверх — столове срібло, кухонні приправи та запасна білизна!

Ми стояли й дивились на двері. У дзеркальній панелі, в золотистому світлі, що линуло зі стелі кабіни, можна було розгледіти, яка я натомлена. Обличчя сіре, набрякле, нечесане волосся стирчить у різні боки. Одяг подертий і брудний. Щоправда, всім цим я не переймалась. Головне, що мої очі палали вогнем.

Ліфт був чудовий — увесь у золоті, в оксамиті й до того ж старий. Приватний ліфт для однієї-єдиної пасажирки. В повітрі було виразно чути знайомі густі пахощі її парфумів.

— Пахне Марісою, — ніби прочитавши мої думки, зауважив череп. — Ми майже приїхали.

Він замугикав якусь веселу пісеньку, сам собі кривлячи в дзеркалі гримаси. Я відгорнула куртку й перевірила свій робочий пояс. Так... рапіра на місці, молоток і два пакунки з залізними стружками теж. В одній кишеньці — срібна сітка, і все. Каністр із магнієм у мене не було. І часу, щоб повернутись і взяти каністру чи рушницю з візка, — так само. Гаразд, обійдуся рапірою.

— Отже, — мовив череп, коли ми проїхали другий поверх,— поділися зі мною своїми планами. Що ми робитимемо, коли побачимо Велику М.?

Я не відповіла, спостерігаючи за табло з цифрами.

— Тоді послухай мій план, — вів далі привид. — Найкраще захопити її зненацька, еге ж? Отже, щоб приголомшити Марісу, я раджу тобі роздягтися, вимастити щоки кіптем — його чимало на твоїй куртці, — й вискочити з ліфта, підстрибуючи й волаючи, як скажена Маріса так здивується, що ти зітнеш їй голову одним ударом рапіри, перш ніж вона з крісла підхопиться. А я ще й посміюся досхочу. Як тобі такий план?

— Чудовий, — відповіла я. — І дуже спокусливий.

Табло тим часом показало четвертий поверх.